З Густинської пустелі Полтавської губернії Прилуцького повіту, 1779, лютого 19.

Люб'язний добродію, Артеме Дорофейовичу! Радуйтесь та веселіться!

Ангел мій охоронець нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність, безжурність, незлостивість — ось мої з неї співжилиці. Я їх люблю, а вони мене. А що я роблю в пустелі? Не питайте. Нещодавно один про мене запитував: «Скажіть мені, що він там робить?» Коли б я в пустелі від тілесних хвороб лікувався, чи стеріг пасіку, чи працював, чи ловив звіра, тоді б Сковорода, на їхню думку, займався справжнім ділом. А без сього гадають, що я нероба, і не без причини дивуються.

Достеменне, що неробство важче гір Кавказьких. Але хіба тільки й того людині, щоб купувати, одружуватись, посягати, воювати, позиватися, кравцювати, будуватись, ловити звіра?.. Чи лише тут наше серце завжди невиступне?.. Ось тут відразу постає причина нашої убогості: ми, втопившись серцем у нажиток світу і в море тілесних потреб, не маємо часу ввійти всередину себе, очистити і полікувати пані тіла нашого — нашу душу. Забули ми самих себе за несхитним ворогом нашим — невірним тілом, день і ніч піклуючись про нього. Схожі ми на дженджика, що турбується про чоботи, а не про ноги, про гарну шапку, а не голову, про золоті гаманці, а не гроші... Яка ж нам від цього марнота і трата? Хіба не всім ми забезпечені? І справді, всяким добром тілесним, зовсім тобі віз, як у приказці, та без коліс. Однієї лише душі своєї не маємо. Є, правда, в нас і душа, але така, які в шкарбутика і подагрика ноги чи матроський, не вартий алтина, козирок. Вона в нас розслаблена, сумна, вередлива, боязка, заздрісна, жадібна, нічим не задоволена, гнівається сама на себе, худа, бліда, саме така, як пацієнт з лікарні. Така душа коли б в оксамит одяглась — чи не гроб то був би їй оксамитний? Коли в світлих залах бенкетує — чи не пекло то для неї? Коли весь світ славить її портретами і в піснях, тобто звеличує одами,—чи ж не жалібні для неї сі пророчі сонати: «В таїні заплаче душа ваша» (Ієремія), «Схвилюються... і почити не зможуть» (Ісайя)?

Коли сама таємниця, тобто центр душі, гниє і болить, то хто чи що звеселить його? Гей, пане мій і люб'язний приятелю! Пливіть через море і зводьте очі до гавані. Не забудьте себе серед багатства вашого. Одного хліба вже досить маєте, а чи багато іншого? Раб ваш ситий, а чи задоволена Ревека? Ось воно: «Не хлібом єдиним жива людина...» Про сей останній, янгольський, хліб денно і нощно печеться Сковорода. Він любить такий хліб понад усе. Дав би по хлібині (млинцю) і всьому Ізраїлю, коли б був Давидом, як пишеться в «Книзі Царств», але й собі замало.

Ось що він робить, перебуваючи в пустелі.

Люб'язний добродію!

Вам завжди слугою покірним...

І люб'язному нашому Степанові Микитовичу панові Курдюмову.

Отцю Борису і його синові кланяюсь, коли можна, й Іванові Акимовичу.

Милостивому добродієві панові Артему Дорофейовичу в Харків.