Лишилося ще й нам від листопаду листя.
Догідливо шумлять дуби коло долонь,
і гінко вироста під небо дим стеблистий,
де одинокий птах навічно захолов.
О феніксе, ти вічен в народженнях і згинах!
Чи ж зрониш нам, мов клен, золочене перо,
щоб розгадать хоч раз цих змін першопричину
і визначить собі повторюваний строк?
Відродимось. Не раз постанемо із праху.
Хоча б тому, що все горить — згора до тла,
і високо стоїть та невмируща птаха,
якій дали колись незгасні два крила.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »