Лишаймо на потім плачі і роз’ятрені рани.
Вже скоро й під нами сіпнеться дорога руда.
Ми ще молоді, як під вербами сиві тумани.
Ми ще неспокійні, як вільна весняна вода.
Шикується людство, і кряче над стернями голод,
Та поки у грудях гуде вогняна перезва,
Нам правда зриває класично поставлений голос
І сказане слово на людях очей не хова.
Застогнуть вітри, у Дніпро посуваючи кручі,
І, може, востаннє побачимо чайку здаля…
Лишаймо на потім усе, що колись неминуче,
Бо вже сатаніють під нами вода і земля!
Вертаймось додому. Словами крізь сльози — додому.
Нев’янучим болем — у мову глуху і пісну.
Нам випала доля, освячена голосом грому,
Обпалена чорним, сліпучим вогнем полину.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »