Лиш крок ступи, поглянь — а слід вже стерся...
У вітра на широкому плечі
Моє маленьке, ношене під серцем
Безлюдне місто — плаче уночі.
Зацитькайте! — з якої речі квилить?
Втрутіться хто, бо ж сили не стає!
Іконний лик в сухих розломах вилиць:
Безкровне місто. Змучене. Моє.
І я уже — згоряю, не згоряю —
Одна з живих, оплавлена свіча! —
А ніч навпереріз, як вовча зграя,
По вулицях, будинках і очах!..
Озвіться хто! Десь має ж бути стражник,
Чия хода надійна, як печать!..
Ох, місту страшно, місту дуже страшно,
Коли усі поснули і мовчать!
І — ні душі: лиш обсипає приском
Дражливий звук ледь чутного плачу.
Лечу крізь ніч! Цілую очі міста!
Мов заговір, ім'я його шепчу, —
І голос той, риданнями зім'ятий,
Всотаю в себе, мов суха земля...
Ах, Боже мій! Таж мусить хтось не спати,
Коли у місті плаче немовля...