Микола Руденко

Люблю людей. Але моя любов

Люблю людей. Але моя любов
Клубком кривавим запеклась у грудях.
Оглянуся — і помічаю знов:
Чогось істотного бракує в людях.

Так мало непогорблених, прямих,
Окрилених високою метою.
І хто нас визволить від нас самих —
Від страху перед правдою святою?

Хоч сенс народження нам не ясний
(Життя для нас — лише сліпий
випадок), —
Пірнаємо у марення та сни,
Шукаючи в собі козацький спадок.

Душа — неначе випалений лан,
А наше діяння здається грою.
У кожному ворушиться титан,
Та він ховається під машкарою.

Ми наше тіло — щедрий автомат —
Ще не навчили духові служити.
Для нього в світі безліч є принад
І автомат для них звикає жити.

Він душу павутинням заснує.
Покличе не до істини — до моди.
Титан вмирає. А натомість є
Машина, що шукає насолоди.

Дивлюсь в історію нову й стару —
Усюди чвари й зрада неодмінна…
Чи ти зумієш здерти машкару,
Коли тебе покличе Україна?

11.ІV.1977

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle