Пантелеймон Куліш

Куліш у пеклі (Староруська поема Панька Небрехи)

ЗАСПІВ
І
Усім лучалось нам чувати
Не раз між людьми, та й не два,
Чи то й написане читати
Про пекло й про його дива.
Гомер, Віргілій, Котляревський
Співали про той мир мертвецький,
А Дант - мов на Дону там був.
Ще якось і в чистець пробрався
І в рай за дівчиною вгнався,
Та ба! там гарбуза здобув.


ІІ
Мені, Небресі, зась плескати
Про те, чого не бачив сам,
Шкода про те оповідати,
Що в пеклі діється і там,
Де наші очі ледві бачать,
Як душі зорями маячать,
Но сам Куліш мені не дасть
Про все те страхіттє збрехати,
Якого мусив він дознати
Через людську, мовляв, напасть,

ІІІ
Оце ж про все, чого мій любий
Тезко Олелькович дознав,
Як до останньої вже згуби
Лукавий мир його загнав,
Тепер вам певно слебезую
І правду безо лжі ясую:
Бо з пекла він живий вернувсь,
Протей брехливого народу,
Що не збрехав ні слова зроду
Про добре й зле, чого здобувсь.

ІV
Він був із пекла геть ізнявся
Над передвічну дику тьму,
Аж се Ілля святий озвався
І громом загрмів йому
Віддалеки над головою:
Коли не надишся стрілою
Летіти в пекло сторчкака,
Як ті, що тільки молитвами,
А не спасенними ділами
Заломлють попа й дяка.

V
Вертайсь додому і, що знаєш,
Що думаєш, кажи, як єсть, -
Не так як у брехак читаєш, -
Хоч би тобі за правду й смерть
Від злюк у вічі зазирала,
Хоч би й Москва на тебе встала
І рідна предківска земля...
Дурницю мусиш занедбати
І на лукавих не вважати,
Яка б ні лучилась пеня.


Що я книші святим розвожу
І торохчу своїм возком,
Дак се храню я правду божу,
Щоб злюки хитрим язиком
Її в брехню не повернули
Да про страшний суд не забули,
Що буде всіх людей судить.
Оце ж і знай, що я громами
Тебе від них та блискавками
За правду буду боронить?

VІІ
Під сими ж то запевненнями
Почув Панько пророчий глас
І голубиними крилами
Вернувся дух його до нас.
Тепер шкода його судити
Міносу да хвостом крутити:
Нічого не боїться вже, -
Бо торохтюча колесниця
Його від кривди стереже.

ПІСНЯ ПЕРВА
І
Куліш завзятий був писака,
В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.
Що коїв лях і гайдамака,
До всього пильно доглядавсь.
Ще ж завела його охота
Писати всячину й про чорта
Та й про богів оповідав.
"Боги, - рече, - пішли з героїв,
Преславних душогубством воїв,
Що й дідько б ради їм не дав".

ІІ
Таки Панько писав-проводив
І всіх чортів письмом дрочив.
З писаками ніже не ладив
За їх героїв і богів,
Бо душогубство прославляли
І до богів за темні хмари
Драбину строїли собі,
Щоб старий бог, всіх благ податель,
Усіх дурниць законодатель,
Родив їм груші на вербі.

ІІІ
За се Куліша узились
Усі пекельні цензори,
Що від отця брехні родились
Людського мороку царі.
Ото ж, як дзизнула косою
Безока смерть, він головою
Поліг, мовляли, "дуба дав",
І за письменницьку роботу,
Що завдавала всім турботу,
До пекла мовчки почвалав.

ІV
До пекла, певно не до раю:
Се знав і Київ, і Москва,
І Львів, що руського звичаю
Колись був третя голова,
А потім у ляхву пошився,
Від мови нашої відбився
І став з уніта палієм:
Бо предками зве гайдамацтво,
Те тотарене козацтво,
Що Русь спустошило вогнем, -

V
Що на підмогу хана звало,
Упавши поп'яну в біду,
І руським тілом годувало
Його ненаситну Орду.
Знайшлись і в Києві бурлаки,
Що з людоїдів-гайдабур
Зробили православних воїв,
Святої вольності героїв,
Всесвітньої культури мур.


Заскиглили, немов на вовка,
Всі гавкуни на Куліша,
І розійшлась кругом помовка,
Що, певно, дано відкоша
В раю завзятому писаці
За невгавущі злющі праці,
І в пеклі мучиться тепер:
Присуджено-бо люті муки,
Письменним людям для науки,
Йому тоді, як ще й не вмер.

VІІ
І справді ж бо давно наслухавсь
Дурного лементу Куліш
І в голові собі начухавсь,
Та серце в грудях бгав, мов книш.
Як наші давні Андибери
Пили в кабашної гатери,
Аж покіль ходора все йшло,
Аж покіль груби гуркотали
І сажею світ затемняли,
Так і в письменників було.

VІІІ
Не мед-п'яне-чоло кружляли,
Чорнильний опіум вони,
І лжею пійло заправляли,
Найкращим трунком сатани,
Аж покіль морок душі темні,
Мов сажа пустки ті корчемні,
Непроглядно заволікав.
Від галасу того п'яного,
Від біснування навісного
Сердека в хутір утікав.

ІХ
Там води Лети дзюркотали
Про молоду старовину
І з кволим серцем розмовляли
Про сльози, рози та весну.
І забувало серце кволе
Про те, мовляв, просторе море,
Що має гаду без числа, -
Про ту безодню, що пустилось
По ній плисти, та й опинилось
Без демена і без весла.

Х
Було колись, як очортіє
У Січі пити горілки,
Козацтво наше густо вкриє
Саєтами зимовники.
І там уже гуляти годі:
Сидить отаман у городі,
Пильнує кримські кавуни,
Не татарву ганяє - свині,
Щоб не поїли жовті дині,
Як манна, кожному смачні.

ХІ
Так і Куліш було заб'ється
В глухі степи чи то в гаї...
Нехай хто хоче лобом б'ється
Один з одним, як бугаї,
За те, яким се дивним робом
Перевернувся хліборобом

Страшний паливода-козак,
Як занедбав свою криваву
Старовину і втратив славу
Там, де гуляв-буяв кабак.


ХІІ
Заб'ється в мовчазну хатину,
Що стала рака в пустирі,
І, як чернець лиху годину
Осміює в монастирі,
Так він кепкує із недолі,
Самітникуючи на волі,
І годі вже старовину
Козацьку й панську ворушити,
Що не давала людям жити
Через безрозумну войну.


ХІІІ
Там степові йому не снились
Кабашниці та шинкарки,
Що їх обачністю хвалились
Колись нетяги-козаки, -
Ні батько збреханий козацький,
Що юртовав наш люд простацький,
Присягами дурив ляхву,
З її сліпим вельможним панством,
І хана з хижим азіатством
І церкволюбницю Москву.


ХІV
Ані його по духу кревні,
Печені хутко докторці,
Защитники катюги ревні,
Цвірінькуваті горобці, -
Ті, що до книжників лестились
І книгогризами зробились
Да й стали наших поучать,
Що наша шмальцьробна буда
І будники були з-між люда
Такі, що вміли будовать,


ХV
Се єсть будинки майструвати,
Церкви та замки, - люд буйний,
А не послід, що відметати
Його звик геть від себе свій, -
Що по полях ратаювати,
А по містах крамарювати
Не вмів, не здужав, не хотів,
А ждав козацької руїни
І з кочової України,
Як шершень в пасіку, летів.

ХVІ
Не снились там і книгогризи
Панькові посеред левад,
Що, повбиравшись в пишні ризи,
Сповняли брехунами ад...
Все, що чинили, що писали,
Про що кагалом розмовляли,
У його Лета пойняла
І всі книжки несамовиті,
Половою мішки набиті,
В запомин-море понесла.

ХVІІ
Як же та Мors, мовляв, морснула
Його косою, мов на жарт,
Душа від тіла полинула,
Байдужна, хто їй кум чи сват,
Чи ворог клятий, чи друзяка,
Без сорома в очу собака,
Що, знай, крутив-махав хвостом,
Поки вхопив не по заслузі
Не псу належне, не котюзі
І втік з нетрудженим шматком.

ХVІІІ
Байдужен їй і Каменецький,
Природний єзуїт-земляк,
Підлиза-прасол кролевецький,
Душею ласий потурнак;
І тульський писар, що з ним гризся,
Покіль пройдисвітом зробився
І став з підбрехача панком,
Тоді мов браттє обнялися,
Мов чорт із бісом понялися
Або хан з Хмелем-козаком.

ХІХ
І вовк... ні, се була вовчиця,
А тільки прозвано вовчком...
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком...
Тихесенько, як тінь, ступала,
Хвостом слід вовчий замітала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей.


ХХ
І той, що за роботу брався,
Над прислів'ями працював,
А потім із дітей знущався,
Калюжею письменство звав,
Бо "грузнуть у літературі",
Не підклоняються цензурі
І люблять правду над брехнею,
Той, що не бачить і не чує,
Як бідна дітвора бідує,
Зробив із себе сам свиню.

ХХІ
І "Каїн"-брат, що материзну
У вбогих сестер зажирав,
І, зневажаючи отчизну,
Із рідного гнізда їх гнав, -
Що, мов у байці обізяна,
Знай, колоддє важке качала,
Сидів та нидів над письмом
І мотлоху надбав без глузду,
Тим часом жінка без загнузду
Пообкрадала свекрів дом.

ХХІІ
Байдужні й ті, що рідну мову
Занедбують, найкрашу з мов,
Народолюбності основу,
І пристають до ворогів, -
Ті, що язик від бога даний
І духом творчим осіяний,
Зробили змалку "мовчазним",
Людей же, що свій край любили,
Немов стратенців осудили
Судом драконовим, чужим.

ХХІІІ
І ті, кому він в генерали
Драбину лізти підставляв, -
Кого цурались, мов не знали,
Як розум власний не сягав, -
В кого на панській високості,
Мов у якого Jego Morsi,
Крутилась вітром голова, -
Кому святих Камен родина,
І Древня Русь, і Україна -
Одні безрозумні слова...


ХХІV
Русь Древня - корінь і начало
Всього, чим дишем, живем?о,
Що в нас величного постало,
На чім у вірі стоїмо;
А наша рідна Україна -
Під сонцем праведним єдина
Колиска мови, що ні грек,
Ні римлянин, ні римський кревний,
Поляк, слуга латини ревний,
Ні москалюга, що ізрек

ХХV
Нам заповідь на всю вселенну -
Забути, кинути її,
Криничину живу, священну,
Укриту в серця глибині -
Ніхто з них не співав над нею,
Колискою життя сією,
Того чудовного котка,
Що вже й за Кия Киянина
Робив родину й сім'янина
І з князя в нас, і з простака.

ХХVІ
Відступники Землі Святої,
Що Святославів, Ігорів,
Владимерів на тім устої
Слов'янства чесного, Дніпрі,
Зродила нам і згодувала,
І слави світом осіяла,
Вхопились осліп за чини,
І так, як предки їх з ляхвою,
Вони з новою татарвою
Полізли гурмом у пани.

ХХVІІ
Куліш тим часом всю природу
До себе на підмогу звав
І "духа правого" свободу
Вселенським духом покріпляв,
А все друковане гультяйство,
Тарасовство да Костомарство,
В безчесні брехні повернув,
Князів, царів премудрих славив,
Русь над Козащину поставив,
Всіх до єдиності горнув...


ХХVІІІ
Русь Древня! довго ти стояла
Архистратигом християн,
Аж поза Сурожжю ганяла
Козаків, Коб'яків, поган...
Русь Древня... о! велике слово,
Свободи всіх слов'ян осново!
Тебе не вкраде в нас Москва,
Так як украла нашу мову
Та й викроїла з неї нову,
Тим робом, що й Литва й Ляхва.

ХХІХ
Була вона колись єдина,
Була "свята" єдинством Русь;
Та з неї стала Україна,
Як пан ляхом перевернувсь,
Козак же, пана в лики взявши
І татарві його продавши,
Сам, як схотів, так панував,
Допанувавшися ж до злиднів,
Умом, як єзуїт, з'єхиднів,
Єхидно й під Москву втікав.

ХХХ
Там видумавши "договори"
(З царем восточним утікач),
Пустивсь у вимагання, в спори,
У крокодильський лютий плач
І плакав поти, покіль Карла,
Між вінценосцями капрала,
Аж під Полтаву заманив
І Москалеві за притулок,
Від Хана й Короля рятунок,
Козацьким робом відплатив.

ХХХІ
З того ж то ми час?у Вкраїну
Вибріхувати почали
І на Петра й на Катерину
Хулу да клевету верзли.
Удвох вони нас "розпинали",
Вдвох "сиротину доконали",
З "вовчицею" голодний вовк.
Єхидством розум череватий
Почав казками помрачати
Не тільки Захід, ба й Восток.

ХХХІІ
"Край рідний", "Мати Україна"
(Козацька Русі голова)
І "Батьківщина" й "Материзна":
Сі перебрехані слова
Байстрятами скрізь розповзлися
І по світах водить взялися
П'яних да темних кобзарів...
Так в нас постала епопея,
П'яницька бреходурнопея
Про людожерів-козаків.

ХХХІІІ
Так ми, сліпі, сліпих водили
І в яму падали гуртом,
А вчені олухи учили
Високомовним язиком,
Що єдинитись нам - дурниця;
Одна Унія - гарна птиця:
Бо єдинить Русь із Ляхом,
А Лях одняв у неї панство,
Покинув їй саме простацтво
З його хаптурником-попом.

ХХХІV
Іде Куліш, куди заслали
І земляки його, й Москва.
Тепер йому не помагали
Ніякі проти них слова:
Бо дуба дав по їх наказу...
Морснула Мors, вона й указу
Царського вухом не веде,
Її коса й царя самого,
Мов пастушка в степу малого,
Якраз по шиї попаде.


ХХХV
Морснула Мors, і як жилося,
Як бідувалось між людьми,
Мов уві сні йому здалося...
Турботи - мов були гостьми,
Що, не спитавшись, наїжджають,
Останній упокій хапають,
Як в наших пращурів Орда,
А в душу ні одно не гляне,
Яке там горе безустанне,
Яка там коїться біда!

ХХХVІ
Біда, що не зустрів людини
(Опріч в зубоженій сім'ї)
На всім просторі України
Проміж письменними людьми,
Щоб Матір Правду шанувала,
Про неї більш усього дбала,
А не про славу та грошву
Та про Мамону злочестиву,
Політику життя лестиву,
Ту хижу в темряві сову...


ХХХVІІ
Морснула Мors, - душа воскресла,
І розточились вороги:
Почезли крадені чересла,
Чепіги крадені й плуги,
Оплени крадені з осями
І луб'є крадене з драбками,
І все, на що мужик дививсь,
Як дивляться пани на службу,
Ледачого з ледачим дружбу:
Хто що піймав, тим і жививсь.

ХХХVІІІ
Як ті, що ненавидять бога,
Втікають од лиця його,
Так вся гурба, на правду вбога,
Втікала від Панька мого...
Мов світла кажани злякались,
Всі ледарі порозлітались,
Як тільки дух його воскрес,
Одлучений косою смерті
Від усього, що мусить мерти,
Як мре-здихає кінь чи пес.

ХХХІХ
Він бачив, як на смерть конячу
Чи псячу бог тих осудив,
Хто мав од батька й діда вдачу
Паскудну або сам нажив...
Зникали перед ним жидюги,
На подвиг чесний недолугі,
А на таке премудрі зло,
Щоб їм війна, печаль, хвороба
І чиста дружба й чорна злоба -
Все гроші в гамани несло.

ХL
Коли їх козаки хрестили
Під карбачами без попа
І вірувати в Суса вчили,
Аж поки в них текла ропа.
Тоді їм голови втинали
І чур своїх так наставляли:
"Жидюгу охрести й зотни!.."
Та інший жид на церкву гроші
Таки їм обіцяв хороші,
Що м'якшали й їх гетьмани.

ХLІ
Тепер жиди не карбачами,
А друком учать нас самих:
Бо поробились письмаками
На сором нам, на людський сміх...
Газетчиками, друкарями,
А в справах судових крючками
Перевернулись Гацуки,
Ті, що козацтву допікали,
Як по Вкраїні рандували
Всі мита, промита й шинки.

ХLІІ
Морснулась Мors, - і годі злющим
У тілі душу, як в тюрмі,
Томити гуком проклятущим
І на словах, і на письмі,
Про неї в язики дзвонити,
Судом запеклозлим судити,
Мов той Мінос аби дракон...
Як дим перед огнем щезає,
Так щезла духохульна зграя
Брехак, ім'я ж їм - легіон.

ХLІІІ
Почезли й чеські лиходії,
Що хваляться святим добром, -
Що, мов опівночі злодії,
Розшарпали наслідний дом, -
Що материзною ділились:
Бо сестри вбогі опізнились
Доходити свого судом;
І лобаси, що, слово, давши,
Обіцянку перебрехавши,
Мололи мливо язиком.

ХLІV
І мудрі судді, що закону
Держаться, мов кожуха вош, -
Що злодіяці оборону
Придумають над всіх святош, -
На розум тяжко недугують
І честю-совістю торгують,
Хоч краму в них сього й нема,
Та й не було, як і родились
І по високих школах вчились,
Тямуща темні речі тьма.

ХLV
І каїни, що пляму носять
Клятьби святої на чолі,
У ті віки нас переносять,
Як жер брат брата на Землі, -
Дрібнесенькі, низенькі душі,
В кабанячі заперті туші,
Не словом, рохканнєм живуть.
Вся там мізерія людськая
Серед його душі зникає...
Верстає він далеку путь.

ХLVІ
Далека про людей; про бога -
Така близька, як до тих зір,
Що круг незримого чертога
Широкий роблять кругозір,
І всі господь їх озирає,
І кожну, як ім'я їй, знає,
Пасе, мов у степу вівчар,
Ми ж їм не зложимо і ліку:
Не дав-бо знати чоловіку
Всього, що має, вічний цар.

ХLVІІ
В таку ж то путь Куліш простує,
Не знаючи, де їй кінець,
Де Той живе, Кому готує
Він правду в серці на ралець.
Всі письмаки ж бо туманіли,
Що про Той Світ його учили,
І тямив менше він тепер,
Ніж на самім починку віку,
Куди йти треба чоловіку,
Що "вік учивсь, а дурнем вмер...".

ХLVІІІ
Куди, бач, треба йти до раю,
До пекла ж - певна річ, куди:
Туди, де дим з землі бурхає,
І чути гук: "Води! води!"
Бо хтось між тих єресіярхів,
"Нової віри" патріархів,
Таке по світу розпустив,
Що бог із предку-віка,
Як не втворив ще чоловіка,
Про нього пекло вже зробив.

ХLІХ
Дак ся мудраченська наука
Прийшлась і нашим по смаку,
Що, певно, буде в пеклі мука,
Хто не стоїть у їх цеху.
Оце ж потіль пером куртили,
Покіль бідаху засудили,
Мов турки Байду, на гаки -
За ледарство його велике,
Що гудив гайдамацтво дике,
Котре шанують письмаки.


L
Мовляв, се первенці свободи
Обонпол славного Дніпра.
Мовляв, їх чтили всі народи,
Бажаючи і нам добра,
Що здобулись, на його - волі!
Мовляв, тоді в дому і в полі
В нас буде божа благодать!
Як предки наші панували,
Що ратищем лани орали,
Довліє й нам так панувать!..


"Громада - чоловік великий:
Стояти против неї зась!
За те, що із людей дер лики,
Не вдержав булави й Юрась...
А я ж то щ?о против тих злющих
Катів-героїв невмирущих? -
Поміркував собі Куліш. -
Коли два кажуть п'яний, годі
Буяти, мов той цап в городі,
Лягай та спи, не ляпай більш!

LІІ
Мовляли: "Ляпав до знемоги
Ти, що схотів про нашу Січ,
Про наші втеки за Пороги,
Про всяку таємничу річ,
Що вмовчати тобі б годилось:
Як дещо в козаків чинилось,
Як глузували вороги
З святого рицарського братства,
Що не щадило християнства
І дерло всюди до снаги.

LІІІ
Нема ж тобі на небі раю:
Нерівня ти січовикам:
Вони таких, як ти, туряють
Із неба по гамаликам!"
Шкода ж мені про нього дбати,
Та й де він, ні в кого спитати. -
Так міркував собі Куліш. -
Іди до пекла, сіромахо,
Сім'ї козацької невдахо,
Гори, покіль на прах згориш!

LІV
Дак от же бо лиха година!
Що там горіти без конця
Повинна суджена людина
В того, мовляв, олжі отця!..
То що ж? Там нас чимало буде
Таких, як я, і всі ж ті люде
Горітимуть собі гуртом.
В гурті ж і каша смачно їсться...
Куліш нічого не боїться,
Ба й чорта в пеклі із гаком!

LV
Піду! бо, певно, вже обсіли
Все небо наші письмаки
І тісняву таку зробили,
Як округ трону їх батьки.
Дотиснутись туди й допхатись
Та й ключника Петра дозватись
Таківському, як я, шкода!
І раю ж бо попошукаєш,
Що й глузд останній утеряєш,
А се вже буде з бід біда.

LVI
Піду!.."


ПІСНЯ ДРУГА
І
До Стіксу стежку всяке знає.
Зовуть сю річку й Ахерон.
Там пекло переправу має,
А перезносить дід Харон,
Старезний дідуган, сердитий,
Лающий і несамовитий:
Гука на пана й мужика.
Однакова йому досада
Вести за Стікс у пельку ада -
Чи крутопопу, чи дяка,

ІІ
Чи бута-товмача, яризу,
Що чужоземні мови знав,
Чи кашовара-чуру з Низу,
Що в городи тихцем шурхав,
Чи кирподеристу панянку,
Чи Настю, степову шинкарку,
Ту славну Настю Горову,
Що мед-п'яне-чоло точила
І Ганджу дерти так уміла,
Як Сагайдачний дер Москву

ІІІ

Оддалеки Зарона видко:
Стоїть в турецькім каюці;
Жене каюк не вельми швидко;
Держить стерно в правій руці,
А з-під лів?ої позирає:
"Який се біс іще чвалає?
У пеклі й місця вже чортма...
Да й ті он двоє гайдамаків,
Козацьких славників-брехаків,
Давно вже скиглять без ума;

ІV
Що балакучої натури
Нема кому тут показать:
Бо всі їх друзі - гайдабури
В смолі по казанах киплять...
Та се ж їх родич, мабуть, кревний,
Такий славн?ик розбою ревний,
Як і вони колись були...
Аж затрусились, так зраділи!
Неначе дурману іззіли:
Біжать, мов здрочені воли!"

V
Бідаха тиць! аж охрестився:
Не вірить ба й своїм очам:
Де се йому Харон з'явився?
Хіба він служить двом панам?
Чи, може, праведники з неба
Спускаються аж до Ереба,
На сумовиті береги,
Де стільки в пекло душ гатили,
Що й християнство заломили
Старі язичницькі боги?

VI
"Ні, се не праведники!.. Шиї
У них поникли під ярмом...
Надіто ярма преважкії
На гамалик тугий обом,
Та ще й не ярма, а барило
Грудину одному давило,
А другому - важкий гаман
Нагнув гамалика на груди,
Немов, крий боже, ув Іуди...
Се, певно, як якийсь обман?


VІІ
Дак я ж бо добре пам'ятаю,
Як високо їх підняли,
Як теребили їх до раю,
Про святощі обох ревли...
Тарасе! чи се ти?.. Миколо,
Письменського козацтва школо!
Чого се ви сюди зайшли?
Ще й ідоли свої земнії,
Грудей не жалуючи й шиї,
До пекла з раю занесли!"

VІІІ
"Ні, братику, - Тарас признався. -
Ми й близько раю не були?". -
"Як не були? А ти ж озвався
На лист віршований з Землі!" -
"Ми вдвох тобі відповідали,
Як до Коціту шлях верстали, -
Сказав Микола. - Ох-ох-ох!
Тоді ще сяк-так тут жилося:
Бо в шию лихо не вп'ялося,
Не вагонило нас обох".

ІХ
"Удвох? То й баба Талалайка
Од вас обох до нас прийшла,
Що почала від Наливайка
Верзти про мідного вола?..
І про ножі дурні свячені,
Признаєтесь удвох тепер?" -
"Ге! то живим, збрехавши, правди
Соромились ми вже казати.
Той сором, брате, з нами вмер".

Х
"Тут нам, мерцям, одна й одрада, -
Рече Тарас, - все те відкрить,
Що в нас посіяла досада
Чи нетямка, чи слави хіть...
Коли б душі всім не відперли,
Ми вдруге б тут з нудьги померли
На сих імлистих берегах.
Без сорома ся казка, друже,
Що провинили тяжко дуже:
Плодили лжу ми в розумах!"

ХІ
"А годі лиш точити бали!
Се не в оранді, не в шинку! -
Гукне Харон. - Чого постали,
Мов до молочі на току?
Вам гульки, а мені робота -
Возити вас, брехак, до чорта,
Що зветься в пеклі Вельзевул.
Та вже ж мені й остобісіло
Дивитись на шкварчуще тіло
Та слухать крик ваш - калавур!"

ХІІ
"А нам, - Тарас озвався, - діду,
Не треба й пекла, як тут ждать
Від посніду та й до обіду,
А послі й спати так лягать,
Що хоч би чарочку маленьку
Горілки промочити пельку!
Никай, ходи сюди-туди
Та думай, як тебе пектимуть
Або вильми в казан укинуть,
Щоб знав, по чім тут ківш біди.

ХІІІ
Я про Танталові чув муки:
Немає й мук над них, мабуть...
Не оковити, а й сивухи
Готов тепер би сьорбонуть.
А ти, безбожний дідугане,
Пекельне твориво погане,
Мені до шиї причепив
Важке барило ланцюгами,
Що пахне любо горілками,
Яких я й зроду ще не пив".

ХІV
"Тобі ще байдуже, Тарасе, -
Озвавсь Микола. - Ні, капшук
Важкий повісь на серце, ласе
До золота: от мука з мук!
Бряжчать-дзвінять, а не даються
Хоч позирнути, як сміються
Червінці, мов дітва мала!
І серед мук страшенних аду
Я не забуду про відраду.
Як золото рука гребла...

ХV
Тантал? п'яниця?.. Ні, ти в жида
Спитай, нехай би жид сказав
Про муку, що він від обіда
Та й до обіда гроші дбав,
Та й не йому вони достались,
А на Землі тому зістались,
Хто голодом його морив
І, без горілки-оковити,
Письменним розумом кривити,
Так як тебе той хміль, учив.

ХVІ
Дак от же дідуган проклятий,
Мов і не бачить двох бідах:
Не хоче нас в каюк узяти...
Я б рад висіти на гаках
І мучитись, як мучивсь Байда.
Була б мені в тому відрада
Від споминок про любий скарб,
Що сорок літ я в нім кохався
І навіть правди відцурався
Та й збагатив двох ницих баб!"

ХVІІ
"Обидва ви, як бачу, дурні! -
Рече Харон. - Бо верзете
Давняшні приспівки бандурні.
Тут міркувати не про те,
Кому нудьга, кому відрада.
Байдужна тут людська досада,
Байдужні й радощі... Сідай! -
Гукне на Кулеша, бідаху,
Сім'ї козацьої невдаху. -
У пекло пливемо, не в рай!"

ХVІІ
У пекло... О! Да там же й душно,
Не так, мовляв, як в сіряках,
І певно, що і пудно, й скучно:
Не між людьми се на святках,
А між чортяками лихими
Та між брехаками дурними:
Бо не за що, як за брехню,
Той батько лжі ледащі душі
Хапає, мов кролі за вуші,
Та й ганить в гаспидську матню...

ХІХ
"Хароне, діду між дідами! -
Промовив зляканий Куліш. -
Ти в пеклі не над кріпаками,
А й над панами ще стоїш.
Ти в Вельзевула маєш ласку:
Не розлучай же нас, будь ласко!
Огляньсь на земляків моїх,
Щоб се козацтво недолуге
З нудьги не повмирали вдруге:
Вези нас в пекло всіх троїх!

ХХ
Хоч брехунів там, знаю, повно,
Та люде темні всі вони:
Тим у зневазі поголовно
У Вельзевула - сататни.
На нас же, певно, він ужалить:
Не в дігті нас прягти да смажить,
А, може, скаже, і в меду.
Ну, та хоч би й в смолі кипіти
Да втрьох у казані сидіти;
Дак ми й байдуже про біду"

ХХІ
"Ти, дурню, й сам того не знаєш, -
Загомонів старий дундук, -
Про що мені товчеш-благаєш! -
Та в нутрі й крутонув каюк. -
Не в моді ваша тут наука:
Однакова всім буде мука,
Чи хто письменний, чи дурний...
Сідай, кажу, в каюк, ледащо,
І не питай, про що і з?а що
Тут нидіють два брехуни!"

ХХІІ
Поліз бідаха мій у човна.
"Що маю там робити я,
Де, мов стара в куделі вовна,
Скудовчилась моя сім'я?
На дурня дурень там сідає
І дурня дурнем поганяє:
Навіки там я пропаду! -
Так, мимрить сам собі бідаха,
Сім'ї козацької невдаха -
Не в хуторі, дак ув аду...

ХХІІІ
Уже ж доволі надивився
Я на безпутних земляків,
Доволі у книжках нагризся
З кагалом темних письмаків!
Тут я зустрів їх тільки двоє
І бачу, що вони обоє
Отверезіли від олжі.
Нехай би ми в котлі кипіли
Та в смак по правді гомоніли
Про ті посвячені ножі,

ХХІV
Про Криштофа, і Наливая,
Про Гостряницю-втікача,
Про Хмеля, як він сам втікає
З-під Берестечка від меча,
Як присягою й честю грає.
З султаном потай накладає,
З Виговським надить татарву
І, серцю хижому в одраду,
Задумує криваву зраду, -
В Москві Хмельниччину нову..."

ХХV
"А ви куда! а дзуськи! - крикне,
Немов опарений, Харон. -
Чи через вас і тут не втихне,
Де тихо дремле Ахерон?..
Геть з човна!"
Дивиться бідаха,
Сім'ї козацької невдаха -
Коли ж у каюці Тарас!
Він цупить за капшук Миколу
До себе, а Тарасу в полу
Рука Миколина впилась.

ХХVІ
Не дбаючи про дідугана,
Хоч він розсядься, хіп Куліш
Собі Миколу!.. "Ні, омана!
Не знати, що в руці держиш,
Чи людське тіло, чи парину,
Що в теплу йде з землі годину,
Чи воду, чи легкий туман...
Ой горе! се ж мара з марою
Зустрілася! Се й над мною
Такий же скоївся обман!

ХХVІІ
І сам я на Землі покинув
Нікчемне тіло; дух самий,
Без огляду на домовину,
До світу полинув із тьми..."
Аж тут Харон як розмахнеться,
Зубами аж креснув, сміється -
І по голові бех стерном!
Бех по голові тій письменній,
Що дивувала мотлох тещі
Своїм безкостним язиком!

ХХVІІІ
Мов той гарбуз, що б'ють про свині,
Розпалась мудра голова;
І, мов з-під келепа із скрині,
Сипнула золота дітва, -
Із капшука дітва, що серце
Осіла, мов яке кубельце,
Та й загніздилась в нім повік...
Закрив Куліш рукою очі:
"Чи се мана, чи сон пророчий,
Що так і мій загине вік?"

ХХІХ
"Ні! я ні в пеклі не зречуся
Святої правди, ні в раю:
На рай містичний не польщуся,
На ад реальних мук плюю".
І ледві се в душі мелькнуло,
Аж се - ізнов стерно плеснуло...
Зирк! вже Миколи не видн?о.
По хвилях чорних червоніє
Кривавий слід, аж серце мліє,
А сам письмак пішов на дно.

ХХХ
А де ж Тарас? Нема й Тараса!
Се ж і його втопив Харон!
Душа, на оковиту ласа,
Пила за цілий легіон.
Тепер з барилом потонула,
Ні разу в нього й не ковтнула...
Шкода такого Кобзаря!
Шкода й Миколи! Саме згинув
Тоді, як брехні всі покинув,
Користь пекельного царя...

ХХХІ
Пливе каюк, мов серед моря
Сумує в каюці Куліш,
Та вже до всякого звик горя
І бгає серце, мов той книш.
"Отак ви вдруге повмирали!
Так марно вік свій скоротали!
Та душу стратили й мою:
За вас-бо та й мене судили
І на гіркую засудили, -
Гіркую чашу смерті п'ю!

ХХХІІ
За вас!.. Бо й на тім світі бачив,
В які ви вбрались реп'яхи,
І людям праведно товкмачив
Кобзарські й книжницькі гріхи..."
Так думає, сумний, аж гляне
На Стікс - і сивий волос в'яне -
Встають цілісінькі вони.
Барило в одного на шиї,
В другого - діти золотії,
Важкий гостинець сатани!


ХХХІІІ
Встають з води, на берег сонний
Виходять бридьма. Й чути плач
"О! лучче б я капшук мій повний
Віддав татарам на гарач!" -
"О! лучче б горілок я зрікся
І ромом пуншовим не впився,
Аніж тут нидіть без конця!
Се ж не життє, одна досада...
Така, Миколо, нам награда
За нашу лжу у лжі отця!"

ХХХІV
"Бач, скиглять як! - рече сердитий
Лагідно якось наче дід. -
Та з ними нічого робити:
Накоїли б і в пеклі бід...
Що ти мене так поважаєш,
Найстаршим дідом величаєш,
За се признаюсь я тобі.
У пеклі в нас тепер погано,
Не так як перш колись бувало:
Між грішними всяк пан собі.

ХХХV
Нема - щоб на жару сидіти
Або висіти на гаках,
Чи то в смолі як слід кипіти,
Чи то пектись на шашликах.
Вони по пеклу скрізь гасають
І місце знай переміняють:
Той лізе в см?олу, той у жар.
Коли б чорти не доглядали
Та остями не заганяли,
То в пеклі б скоївся пожар.

ХХХVІ
А се такі два гайдамаки,
Яких і в світі не було:
Сі знають, де зимують раки,
І компонують тільки зло.
Нехай би в рай обох приймали:
На біса їх сюда заслали,
Щоб ясувати тут ясу!
Коли живих не збунтовали,
Дак щоб мерці нам попсували
І в пеклі справили трусу!

ХХХVІІ
Та ще - коли се хочеш знати -
Сюди забравсь Мартирим'ян
І хоче всіх повизволяти,
Хто заступався за хрестян.
Сі ж, хоч і здорово брехали,
Та кріпаків обороняли,
То він з них здійме всю брехню...
Дак ми їх трохи й придавили:
Цяцьки мирські їм начепили,
Щоб знали нашу вовківню!"

ХХХVІІІ
"Мартирим'ян?!. Мені про нього
Стара Дубиниха верзла,
Що тут набачилась усього,
І в пеклі, і в раю була...
Аж се і правда!" - "То-то й лихо!
Внаперш було у пеклі тихо:
Хто впав сюди, дак тут і сів
Не знали ніякого хріна,
Що не підмажеш і грошима
Як нагодивсь, так і вхопив!

ХХХІХ
Отим-то стільки год блукають
Та нудять світом письмаки,
Що їм цяцьки їх натирають,
Немов ярмо, гамалики, -
Що ні з ким їм погомоніти
І нікого вже туманити,
Як туманили Куліша
Той певно їв би лагоминки
В раю коло небоги жінки,
Коли б не дано відкоша..."

ХL
"Хароне діду! дак ти знаєш
Моє ім'я!" - рече Куліш
"Яке твоє?!. Ти сновидаєш
Чи на дорозі в пекло спиш?
Ге!.. та се ж він! Того ж зраділи,
Неначе дурману іззіли,
Обидва пеські письмаки...
Та вже й Мартирим'ян скучає
На Стікс раз по раз позирає,
Щоб з тебе поздіймать гріхи

ХLІ
І визволить свою отару...
Таких доволі в нас, як ти.
Хоч навісний, так їм під пару
Курзу-верзу в раю плести.
Коли б був знав... ну, та згадають
Не раз мене, як подовбають
В письменських головах своїх...
Шкода, що я давно родився
І в пеклі глибоко втопився:
Я б вишколив обох дурних!.."

ХLІІ
"Дідусю! дак ти був людина,
Не дідьче твориво, мовляв?
Якого ж се - не гнівно - хріна
Ти в пекло до чортяк пристав?" -
"Потурнака Лях?а ти знаєш?..
Самійла Кішку пам'ятаєш?" -
"Да хто ж не знає їх обох?.." -
"Хоч козаки й свічки світили
Про мене, а ченці кадили,
Та не послухав дурнів бог.

ХLІІІ
Сказав мене на вічні муки
У пеклі на самому дні
І щоб я жер живі гадюки,
Сидіти ж на жару мені.
Тоді ж старий Харон кінчився...
Той ще й із греками возився
І порав розбишак римлян.
Мене чортяки полюбили,
Харонові усиновили;
Я пораю вже християн.

ХLІV
Шкода, що ти влизнеш від мене
Через пройдисвіта того:
Зробив би з тебе я печене,
Дознав би розуму мого!
Бо нас, ляхів, ти відцурався,
З панів, як з козаків, сміявся,
Та ба й Москву не вельми чтив,
Що Хмеля надто величала,
З Кутузенком його зрівняла,
А Хміль у шані у чортів.

ХLV
Він зрадниками й брехунами,
Мов греблю, пекло загатив,
А сам з п'ятьма отаман?ами
На лоні в Вельзевута сів.
З Іудою там побратався,
На два сини знай озирався,
Що жарились у лжі отця...
А ти на що, ледащо, важив,
Як Солов'їнського зневажив
Своїм посланнєм докторця?

ХLVІ
Защитника йому такого
Нема ні в пеклі, ні в раю.
Коли б опрігсь, дак я нікого
В смолі так добре не втоплю..
Всі брехуни в Москві і в Русі,
Які не є померші душі,
Се наша слава й похвала:
Чи Соловйов із докторцями,
Підбрехачами-лестецями,
Що к дурню липли, як смола;

ХLVІІ
Дарма, що Гуню конокрадом
(Аххіла вашого) зробив,
А козаків єдиним стадом
Христовим на всю Русь явив, -
Чи Чернишевський, що Миколу
Навчив зробити брехень школу, -
Чи Писарєв, що дурнем звав
Та ще й ледащом чоловіка,
Що був краса й шаноба віка,
Мов Соловей-Боян співав.

ХLVІІІ
Та в нас усіх їх переважив
Брехун московський, книгогриз,
Той Соловйов, що все зневажив
Спасенне й чесне та й проліз
Між оних ніби патріотів,
А справді лютих ідіотів,
Що мирові дають закон,
Що, мов у нас Мінос хвостяку
Кручки вам крутить, і собаку
Перебрехали, взявши трон

ХLІХ
У злочестиві, хижі руки,
І руський світ у тьмі держать,
І всім здається, ніби злюки
На троні з карбачем сидять...
Оце ж між неуків пробрався
І гнати всіх тихцем завзявся
Новий розбійник Соловей...
Мов на дубах гніздо зробивши,
Так в диких розумах засівши,
Душив правдивих він людей.

L
І ти, невдахо, був правдивий,
І ти виявлював брехню;
Ти, правдолюбче юродивий,
Вже попадавсь у западню;
І на Проскустовому ложі,
Забувши заповіді божі,
Тебе самого клав брехун,
Той Соловей, розбійник славний,
Брехун, сказати б так, державний,
Міністра кожного тівун.


Подякуєш Мартирим'яну
Не раз, не два за те, що ти
Один з болотного туману
На гору вибравсь правоти..."
Рече, і не пили з пилами,
Не тумани із туманами,
Дими пекельні піднялись...
Страшне ойойканнє підземне
І лемент, і риданнє ревне
По воздусі до них неслись.

LІІ
Хоч знав Куліш, що не горіти
Йому в чортячому вогні
І з ледарями не кипіти
У сірці, дігті та в смолі,
А ввесь із ляку затрусився
І скрива на дими дивився,
Мов на мисливця з гаю вовк.
"Се близько наші вже пороги:
Я бачу - он чортячі роги", -
Промовив злюка та й замовк.

LІІІ
Аж ось - шубовсть каюк у яму!
Мов з припічка додолу впав.
Круг себе наш Панько поглянув:
"Тепер же, мабуть, я пропав!"
А човен глибше знай та глибше...
Пороги в пеклі ще крутіше,
Ніж Ненаситець Низовий.
Кругом вода реве-бурхає,
Безодня бездну прикликає...
Куліш ні мертвий, ні живий.

LІV
"Ух! доплили-таки!" - промовив
Тихцем Харон; та ба! хреста
Вже зась Ляху Потурнакові
На себе класти! Тут не та,
Не божа сила вже панує
І на воді людей рятує
Від нурту, вирви, всяких бід...
Тут сатана вже заправляє,
Усяку волю й силу має,
Як ув оранді в пана жид.

LV
"Гей ви, чорти і чортенята! -
Гукне ла?ющий дід Харон. -
Чи в вас тепер жидівські свята,
Що вас тут скупивсь легіон?
Чого гракаєте, сіпаки?
Хапайте миттю за прилавки,
За опачини байдака
Та цупте через чорториї
На Стікса береги сумнії,
Щоб там не ждали каюка!"

LVІ
Гу, гу!.. Мов торки босоногі,
Що вгору навпроти води,
Бувало, цуплять на пороги
Важкі човни, мов неводи,
Що дивувавсь Багрянородний,
Як ті недолюдки голодні
Ідуть на ляму залюбки;
Так і пекельні гайдамаки,
Рогаті л?егі та гуляки,
Перевернулись в козаки.

LVІІ
Харон їх мовчки підганяє,
Не жалує свого стерна
І по рогах чортяк ціляє:
Бо се в них іграшка одна.
Серед ойойкання та крику
І скреготу зубів, і рику
Зіставсь бідаха наш, Куліш,
Зіставсь, мов човен серед моря;
Та вже до всякого звик горя
І серце мляве бгав, мов книш.

LVІІІ
Аж дивиться - висока брона,
Мов та, що турка Порта звуть.
Се їх потуга й оборона,
Тих, що тут Січею живуть.
На броні надпись: "Всі язики!
Про що єсте? Про дух наш дикий..."
Які чудні й страшні слова!
Коли б він зміг таке збагнути
Чи так далеко сягонути,
То б заболіла й голова.

LІХ
Стоїть, гракає, задивився,
Мов наш земляк серед Москви,
Що в москаля лічить навчився
Галок, що всипали церкви.
Аж хвіртка в броні прочинилась..
Крізь куряву, імлу й туман
Якась людина завиднілась.
"Ходи до мене!"- промовляє, -
Давно тебе я визираю". -
"Хто ж ти єси?" - "Мартирим'ян".


ПІСНЯ ТРЕТЯ
І
Пороги - мов яка драбина
Понад водою вниз іде;
Мов безустанна хуртовина,
У піні скиглить і гуде...
Щоб твердо диво се стояло,
У землю глибоко вростало
Від скель каміннє кам'яне,
Аж попід бр?ону простягалось
І в черево землі вдиралось
Куйовдище міцне й страшне.

ІІ
Здавались д?уші комашнею,
Померші душі і чортва,
Що ворушились під землею,
Де не росте вже мурава.
Там попід ямою йде яма
І тільки мріє, наче пляма
На каразії, на сукні.
Із ями в яму те коріннє,
Мов на городі гич-бадиллє,
Куйовдиться на глибині.

ІІІ
А по ступнях, по сходах душі
Снують, мов чорні мурашки,
Все вниз та вниз, на дно катуші,
В кого гріхи найбільш важкі.
Чорти їх ззаду підганяють
В безодню, мов тих жаб, шпурляють,
Як інше виб'ється з снаги.
Тут метушились, гомоніли,
У пітьмі 'дно 'дного давили.
І вороги й не вороги.


ІV
Таке там коїться в тій пельці
Диявольській, що на весь мир
Роззявилась в пекельній спеці,
Справляючи чортякам пир!..
Що скелі воду там бурхають,
Дак тут густі дими буяють
І душать зажива мерця;
А що там дика завірюха,
Дак тут немилостива мука,
Страшенна, люта, без конця.

V
І мов свинота у кориті,
Булькоче, ловлючи на дні
Поживу, як чорти неситі -
Людей в пекельному багні
У темряву знай поринають
І душі навмання хапають;
Кого розірвуть пополам,
Котрому голову відкусять,
А іншого дак так розтрусять,
Що й глянути на його страм!


Таке побачив наш бідаха,
Як тілько хвіртку зачинив
Мартирим'ян, що, наче птаха,
В ковчег підземний взяв - пустив...
Аж за рукав йому вчепився,
Мов у безодняві топився
І, як листок сухий, тремтів.
Той по руці його погладив
І на його таке спровадив,
Що наче вдруге світ уздрів.

VІІ
Бо гляне - ся людина сяє
Серед імли, немов ліхтар,
Кругом поважно позирає,
Мов патріарх або сам цар.
Вус білий гарно закрутився,
По підборіддю любо вився,
Що виголене чисто мав.
На нім жупан кармазиновий,
А з кучми верх оксамитовий,
Мов шлик у козака, звисав.

VІІІ
Подумав би - "се мрія сонна",
Дак тут же в пеклі не до сну!
Подумав би - "свята персона", -
Козацька одіж на йому!
І шабля в його коло боку,
І шапка-кучма превисока,
Сап'янці жовті в острогах.
В правиці недол?имок сяє,
За сп?иною мушекта має...
"Ні! не святий; се й є козак!"

ІХ
А на святих він добре знався
Їх роблено з самих ченців;
Хто ж у козацтво затесався,
У пекло сторчака летів.
Та й судові, мовляв, писаки -
Своїм порядком розбишаки:
Вони без кривди не живуть.
Бо хоч би й рак на диво свиснув,
А судовик усюди б тиснув:
Одна у них з козацтвом путь.

Х
"Дідусю! чи вельможний пане! -
Озвавсь Панько, мов сам не свій -
Чи хто ви є... нехай не стане
Ся назва за незвичай мій!
Зветеся ви Мартирим'яном,
І се ім'я мене туманом,
Як на похміллє обняло". -
"Ім'я моє не назва марна:
Се руська слава, славна здавна,
Її козацтво не 'дняло".

ХІ
"Що ж се таке?" -"А от що, сину
Була кривава та весна,
Як обуяла Україну
Козацька дича-сарана...
Що з предків ми не наживали,
Нетяги миттю гайнували:
Прийшлось міщанам пропадать
Я був у Ніжені цехмістром,
Купцем заможним і бурмистром:
Орді козацькій благодать!

ХІІ
Оце ж для позбуття напоїв
Та шарпанини та боїв
Від самохвалників-героїв
Святої віри, козаків,
Йшли славетники в козацтво,
Господарі - у гайдамацтво,
І я один з тих рідких був,
Що рук в крові не умочили
І шарпанини не чинили:
Я бога й правди не забув.

ХІІІ
Що там навпослі не брехали
Про те лицарство письмаки,
Що ніби в Польщі витворяли
За віру й церкву козаки, -
Я прописав, як знав, як бачив,
Ніколи з ними не мантачив
На втіху пекла й сатани:
Як наші Руссю торгували,
За все про все не одвічали
Ляхи у мене та пани". -

ХІV
"Дак ти єси мій Самовидець?" -
"Ні, синку: я Мартирим'ян,
Олжі та кривди ненавидець:
Я між козацтвом правди пан...
Мартин, мій предок, вийшов з Риму,
Як папа ще мовчав про схизму,
Як віра ще була одна.
Сподобивсь рід наш благодаті:
Дав бог нам душі рятувати
У пеклі навіть і зі дна.

ХV
Се плещуть марно теол?оги,
Що ніби ми по всі віки,
Минувши Стіксові пороги,
Покутоватимем гріхи.
Ні! люде ще й Христа не знали,
А між ними такі бували,
Що гамували сатану.
Та й я ось Дикими Полями
До пекла втрапив манівцями
І з пекла навмання майну...

ХVІ
Ще не спустивсь і в перву яму,
А вже послав універсал,
Що на кого ласкаво гляну,
До того зась пекельним псам!
А тих двох славників козацьких,
Прихильників казок письмацьких,
Давно на Стіксі зупинив:
Бо з н?етямок олж?у плескали
Та й думали, що рятували,
А не топили земляків.

ХVІІ
Давно б уже я, синку, бідних

Невігласів на небо взяв,
Чи так, чи сяк, а всім нам рідних,
Та все Ілля не дозволяв.
Розвозячи святим по небу
Книші й усяку їх потребу,
Возком страшенно торохтить,
Не хоче й чути про козацтво:
Се в його кляте гайдамацтво,
Що дурні завзялись хвалить.

ХVІІІ
Та й наш ключар новозавітний
Зіркого сторожа з мечем
Огнистим (сторож тяжко вірний)
Приставив ніби з карбачем
Мене ж і слухати не хоче,
Скороговіркою дрібоче,
Що сі великі брехуни
Молодіж руську попсували
І розум?и затамували
Ще гірше, ніж ляхи-пани.

ХІХ
Харон же, гаспидський підлиза,
Безощадний Лях-Потурнах,
Козацький військовий яриза,
Єхидний, мов той Хміль-козак,
Бажав, щоб тут вони й удруге,
Сліпе козацтво недолуге,
Померли з туги та з нудьги:
Він утопив їх у печалі,
Якої звіку не видали
Понурі Стікса береги.

ХХ
Так вас усіх збив з пантелику
Якийся піп чи то чернець,
Що видумав химеру дику
Омани батьку на ралець..
Знав, що йому в раю не бути,
Дак чорту хаптура хтів ткнути,
Щоб не повісив на гаки
За давняшнє попа єднаннє,
За похороннє вимаганнє,
За всякі гидосні гріхи.

ХХІ
Хто всю ляхву в геєнну втюрив,
Що грунтовались на брехні,
Той і козацтво-гойдабургів
Подав на муки сатані
Не хто се був, як піп химерний,
Що, не очистившись од скверни,
Завзявся душі очищать.
Там єзуїт, а тут хаптурник,
Лукавий чи сліпий прислужник
Того, що зветься благодать.

ХХІІ
Споглянь, і тут сидить непевне
В глухім конці біля воріт! -
Рече і на обличчя темне
Із себе проливає світ. -
Сей заслужив страшної кари
За ті густі письмацькі хмари,
Що по Вкраїні розпустив!
Та добре, що тебе послухав,
Моє письмо сяк-так розчухав:
Його ти з пекла слобонив.

ХХІІІ
Ти Самовидцем рятувався,
Ним і друзяку рятував;
А то б він вкупі з тим купався,
Кого Кониським ясував..."
Зрадів Куліш: "Се той Бодянський,
Що нам вопрос козакопанський
Був Лжеконинським замутив!
В нас Материнкою він звався,
В казках прабабівських кохався
І з?о дві віршами зложив".

ХХІV
"Ісько!" - "Панько!" -
Так привітали
Приятелі одно 'дного...
Чорти хвости попідгинали,
Втерявши в'язника свого,
На друзів залюбки дивився
Мартирим'ян і веселився:
Не попустив би ні Панька,
Ні запорожця Матиринки,
Що зроду не вживав горілки
І смерть зустрів натощака.

ХХV
"Ходімо дальш між мертві душі! -
Рече до них Мартирим'ян.
Хоч затулятимете й вуші,
Блукаючи по вертеп?ам,
Да мусите чинити волю
Того, хто старший надо мною.
Недармо я сюди прийшов -
У царство брехень та омани
Крізь темряву, дими й тумани
До вас із неба шлях знайшов".

ХХVІ
Аж слухаютьь - всі переважив
Якийсь голос презичний.
Придивляться - увесь у сажі,
З одежі - тілько вже штани.
Лицем - сказати б гайдамака,
А справді був собі писака,
Да лиха за брехню здобувсь.
"Рятуйте, люди добрі, пробі!
У мене й очі вже на лобі...
Про що я на жару пряжусь?"

ХХVІІ
"Про що?! А дохторець тупіка,
Що спік ти якось нашвидку?
Він розумом з півчоловіка,
Сердитостю ж рів?ен бику...
Тепер скрізь по Москві гасає,
Всіма дурними заправляє:
Бо бреше за десятерьох.
Оце ж за його ти й пряжешся,
Поки й він сам не опряжеться:
Тоді прягтиметесь удвох".

ХХVІІІ
Таке жорстке промовив слово
Та й одвернувсь Мартирим'ян...
Писаку, ледве вже живого,
Окрив знов смород і туман.
"І звідкіля той Карпик взявся,
Під мене ницо підлизався,
Що дав йому сан докторця!
Тепер і мучся безустанку
Щодня, щовечора, щоранку
За брехуна в брехні отця!"

ХХІХ
"Він сам брехун! Я добре знаю
Сіпаку, - тут Ісько озвавсь.
Під мене, по свойм?у звич?аю,
За Флетчера він підкопавсь...
Подвижник, бачите, науки:
Йому не попадайсь у руки,
А то в застінок поведе!
Там з тебе видавить олію
За всяку вчену різноцію:
Бо в дурнів п?еред він веде".

ХХХ
"Шкода про те вже й споминати! -
Рече тоді Мартирим'ян. -
На те його родила й мати,
Щоб грішми набивав гаман.
Се й є широка та дорога,
Що душмани веде від бога...
Та годі! цур їм! аж лящить
В ушу вже в мене від їх крику,
Від біснуватого їх зику...
Не легко й нам сюди ходить.

ХХХІ
За деякі гріхи мушкета
З-за спини й досі я не збувсь;
Вкриває знов мене саєта
І в панський знов сап'ян обувсь,
І бороду мені знов голять,
До морди лядської неволять
Чорти, мов давні козаки;
Щоб споминка ся злочестива
Була в пекельних муках жива,
По-панській роблять навпаки.

ХХХІІ
Так сміх із нас, людей статечних,
Собі диявол учинив!..
Приятелів моїх сердечних
Багацько він занапастив.
Сидять вони тепер глибоко,
Так як звідціль до хмар високо...
Я лізти в ті ямки боюсь,
Щоб з радощів не показились,
Мені в саєти не вчепились...
Від них нічим не відоб'юсь...

ХХХІІІ
Байдужна-бо мерцям шаблюка,
Не страшен їм і самопал...
Там, де щодня, щоночі мука
Да крик, мов казиться кагал,
Шкода й казати й угрущати,
Так як рубати да стріляти.
І слово й діло там - мана.
Скрегочуть, мов крізь сон, зубами,
А скиглять - бач? - вовки вовками...
І друга смерть їм не страшна.

ХХХІV
А там, де мучиться Іуда,
Туди ніхто ще не спускавсь:
Такого д'явольського чуда,
Здається, й Байда б ізлякавсь.
Нехай воно вам і не сниться,
Нехай їх путь запропаститься,
Тих, що у череві землі
Сидять, мов задоокі раки,
Боговідсупні гайдамаки,
Що серце в їх - самі драглі.

ХХХV
В драглянім серці ні закону,
Ні честі й совісті нема.
Від молодощів та й до скону
Панує там пекельна тьма.
Як яма 'д ями в пеклі глибша,
Так темрява там, знай, густіша:
Там світить каганець-олжа,
І поти світ олживий сяє,
Покіль безумно досягає
Аж до свяченого ножа..."

ХХХVІ
Поважну мову перебила
Мартирим'яну татарва,
Шкварчала ж бо і джеркотіла
Не то ляхва, не то литва...
Чи не орда се наступала,
Що на сім світі вже пропала?
Чи се ойойкали жиди?
Ткого гомону чудного
І кривомовного, й тупого
Не чули наші й прадіди.

ХХХVІІ
"Се не татаре й не комлики
Ідуть на нашу мертву Русь, -
Рече Мартирим'ян, - се дикі
Уми плетуть хвалу комусь,
Хвалу Некрасову-поету,
Що річку каламутну Лету
В пустині жизняній знайшов
І через неї, повен слави,
До кривомовної орави
Душею мертвою прийшов.

ХХХVІІІ
Не всі ж бо тут, як той розбійник,
Що в темних розум?ах засів
І волі й правди ненавидних
Собі гніздо в їх серці звів,
Не всі, що чуєте, - гукають,
Московську велич проклинають,
Ойойкають, мов жидова, -
Не всі вони мерці. Між ними
Єсть і такі, що ще живими,
Законом дивним єстества,

ХХХІХ
Спускаються між мертві душі
Своїм портретом і терплять
Заздалегідь у цій катуші,
Що мусять мертвими приймать...
Таке й за Данта вже бувало,
І він вид?ав таких чимало,
Що між людьми собі живе
Та ще й святим у дурнів зветься,
Душа ж у пеклі вже пряжеться
І з полом'я, мов бик, реве.

ХL
Спогляньмо в цю простору яму...
А ти, Панюто, придивись...
Той, що на пиці носить пляму
Злодюги... де ти з ним зустрівсь?
Бач? мов у трясці весь затрясся!..
Бо в тебе він також прокрався
В ім'я Священного Письма,
Що ти переклав за мову
Стару, на рущину здорову,
Задля простацького ума.

ХLІ
Йому книжки й ландкарти, певний
В його повазі, ти вручив,
Щоб він, покіль далекі землі
Об'їдеш, так як скарб хранив...
І він книжки ті до одної
Та й гроші ще, діяч святої
Евтерпи, жрець усіх наук,
Покрав та й прав. Бо без поваги,
Без честі, без пуття нетяги
Жидами ледарі живуть.

ХLІІ
А ось швиденький, приязненький
Русинчик, що тебе лестив
Послугою, і сей гарненькі
Книжки твої занапастив
І не соромився брехати,
Мовляв - йому подарувати
Привіз єси такі книжки,
Що їх і з рук не випускають
І на столі щоденно мають
Працелюбиві письмаки.

ХLІІІ
Дивись, Панюто: он гогоче
І той важний на працю бик,
Що все до пр?освіти охоче
Туманом туманити звик.
І сей із іншими такими,
Грошви рибалками хисткими,
До тебе, синку, підлизавсь
І в тебе не одну сотнягу,
Його б то праці рівновагу,
Піймавши лжею, облизавшись.

ХLIV
А хочеш бачити між ними
З ушима довгими портрет
Дурного дурбаса?.. Своїми
Жертвами се - благий поет,
Та про жертв?и свої скрізь трубить
І честь того й повагу губить,
Кому навколішках підніс
Сам жертву на олтар отчизни,
І за очима укоризни
І брехні щирить, ниций пес.

ХLV
А он за ним ревуть ще двоє
Лихих його приятелів.
Обидва - злюки-громобої,
Та дідько їх не спокусив.
Вони такими й породились,
Хрестились і перехрестились,
І стали залюбки брехать
Укупі з дурбасом ушатим,
І все твоє вже аж до хати
Твоє нищить-руйнувать.

ХLVІ
А що? впізнав? Се їх сковали
Чорти шкварчущим ланцюгом
За те, що вкупі відтягали
У тебе куплений вже дом,
Бажав єси добра святого,
Купивши дом серед сліпого
Сільського люду у туми,
Що тілько й знає їсти-пити
Да легою на світі жити
Проміж трудящими людьми.

ХLVІІ
Дивись, он двадцять і чотири
На лобі випалено в їх.
Се та цифіра, що лічили
Годи перебрехів своїх.
На двадцять і чотири роки
Їх душі у казан глибокий
Чортяки вкинуть при тобі...
Вже закипає, і чортяки,
Неситі муками собаки,
В долоні плещуть їх судьбі.

ХLVІІІ
А он - споглянь - з мордви причепа.
Між наших рідних брехунів.
Сього прийняв би й пес Мазепа
В Батурині до сердюків,
Що на царя Петра брехали
І Карлу-свату продавали
Насліддє київське Москви,
Що всім козацтвом колотили
І трохи знов нас не втопили
В давняшніх каверзах Ляхви.


ХLІХ
Тепер чортам казки брехливі
Швиденько, мов ладки, пече
І, як товкли діди зрадливі,
У ступі правду знай товче:
З верби гнилиці трусить груші
Про казколюбні мертві душі,
Що в іншої й живіт болить,
Та борзописцеві байдуже,
Незгірш од баби моркву струже
І на все пекло верещить".

L
Та як було й не верещати?
Він роздобув собі жидка
І став його так вихваляти,
Немов Пегаса-ступака.
А той йому під ноги слався
І з ним укупі величався,
Що "з Кулішем удвох рубав
Його сокирою в письменстві".
І Кулішу б то в совершенстві
Словесному допомагав.


Тепер же за дешеву славу
Червоним золотом платив,
Що, по пекельному уставу,
Із дров, як жар палких, робив.
Його ж самого, знай, кололи
Чорти, щоб гроші не хололи,
Що під Мордовцем роздував.
І він йому хвалу земную
Перевертав ув алілую,
Що, вовком скиглячи, співав.

LІІ
"Дідусю! - тут Куліш озвався, -
Про пекло лучче думав я:
Не знав сього й не сподівався,
Що тут вся та лиха сім'я
Письмацька, панська й гайдамацька,
Що нас, мов пес, ірвав зненацька...
Я в їй невдахою родивсь...
Не хочу бачити портретів
Сих ледарів, олжі поетів, -
Нехай усім їм сниться біс!"

LІІІ
"Він їм і сниться, любе чадо,
А то б вони тут не були,
Аж поки се паршиве стадо
Смерть не турнула б із землі...
Но мушу хирного щадити...
Ти довго ще гіркую пити
Повинен між людей єси...
Бо за химерним талалайством
Та за сліпим-п'яним кобзарством
Свого ума їм не даси...

LІV
Ну, та ще в другу подивися
Безодню чортової лжі,
Щоб знав, ізвідкіля взялися
Свячені в кобзаря ножі.
Спогляне: се бенкет-пир чортячий,
Гардимер шинковий козачий...
Бач? ходить кінва кругова.
І не хотіли б з неї пити,
Да мусять: бо живцем лупити
Готова зараз їх чортва.

LV
Чи не догадуєшся, хто се?
Не чернь козацька, все пани,
Письмацтво все простоволосе
Гірку лжу п'є у сатани..."
Аж затрусивсь увесь, як глянув
Куліш у ту страшенну яму...
Впізнав паливод-письмаків,
Що брехнями грошви надбали,
Царів премудрих зневажали
Та вихваляли козаків.

LVІ
"Дідусю! змилуйся! не хочу
Дивитись ту злорічну тлю!
Вертай мене боржій в робочу,
В простацьку, вбогу жизнь мою!" -
"Так! мушу хирного щадити:
Бо довго ще гіркую пити
Повинен між живих єси...
Морока тілько нам з Іллею:
Все робить волею своєю -
Блищить-гримить, як хоч проси!

LVІІ
Коли б не він, я вас до бога
Простісінько б у рай помчав.
Мені знакома ся дорога:
Не раз, не два її верстав.
Ключар же наш собі старенький,
До всіх, що каються, благенький:
Бо й сам колись умів грішить...
Попробую Іллю святого,
Мов Зевса грецького гнівн?ого,
Кадилом любим підкупить.

LVІІІ
Вельможне-бо небесне панство
Кадило нюхає земне
І думає про лютеранство,
Що в його серце кам'яне.
Оце ж летімо до Лівану, -
Про цю святих носів оману
Там смирни й мірри зберемо.
Но перш над Стікса берегами
З двома злучімось письмаками
Та вкупі вже й полетимо.

LІХ
Ох! не люблю я, що Старого
Не так-то слухають боги...
Хоч і потужен він, та в його
Гнуздати всіх нема снаги.
Ілля-гримій гримить-стріляє,
Петро-ключар, знай, спить-куняє,
А сам далеко десь живе,
І рад би всіх запомагати,
Та за громами не чувати,
Чи хто ридає, чи реве.


Ну, та попробуймо летіти
Понад землею, щоб з-за хмар
Грімій гаразд не зміг слідити,
Куди жива простує твар.
Про тебе се скажу: сі ж троє,
Ісько й брехак завзятих двоє,
Земну вже ляму відбули.
А щоб Ілля не догадався,
Хто ще з землі живущий знявся,
Перевернімось ув орли".

LХІ
Рече - і не дими з димами
Стовпом понад трьома звились,
Не туман?и то з туман?ами
Над Ахероном піднялись.
Ні! се з чортячої темниці,
Мов сам Ілля на колесниці,
Без полом'я вони знялись.
Понад порогами й Хароном,
Над каюком, турецьким ч?овном,
Немов орли, в диму неслись.

LХІІ
На дим сей скрива позирає
Харон, мов на мисливця вовк,
І що воно таке літає,
Не візьме потурнак у товк
Чорти собі поторопіли
І ледві ч?овна не розбили
Об Ненаситецький поріг...
Аж ось - за Стіксом зупинилось
І стиха до брехак спустилось
Тоді він правду постеріг.

LХІІІ
"На біса ж, - каже, - ми трудились,
Гатили в пекло християн?
Хіба щоб ними поживились
Такі, як сей Мартирим'ян?..
Катма, бачу, і в чорта глузду:
Не Аріману він, Ормузду
Даремно панщину робив...
Коли б ще той, що проміж зорі
Вливає пр?осторонь, як море,
Всі грішні душі не простив!

LХІV
Тоді чорти мене самого
З нудьги прягтимуть на жару!
Хіба вже хмеля їм старого,
Мов чемерицю, в прах зотру,
Щоб чхали, покіль я втікати,
П'ят?ами буду їм кивати,
Як з Трої накивав Еней
Ой-ой! коли б був догадався
Та миттю за трьома ввігнався,

Як  за  Іллею  Єлисей!.."

LХV
Шкода!  Дим-хмара  налетіла
На  двох  ствер?ежених  писак
І  їх  до  бога  підхопила.
Зоставсь  один  Лях  Потурнак.
Зосталося  ж  йому  й  барило,
Що  горілками  так  душіло,
Зостався  і  важкий  гаман.
Даремно  мудровали  злюки,
Як  мистецям  завдати  муки:
Все  знівечив  Мартирим'ян.

LХVІ
До  бога...  О!  як  там  простірно
І  серцю  нашому,  й  уму!
Сіяє  в  бозі  дух  наш  зірно,
І  вже  границь  нема  йому.
Як  божа  просторонь  безкрая
Всі  міради  ісповняє,
Що  нам  здаються  без  числа,  -
Все  в  бозі  дух  наш  обіймає,
І  правда  кривду  просвітляє
Без  недорозуму  і  зла.

LХVІІ
Так  неборак  Панько  хвалився
Між  тими  чотирма  тіньми...
Ні!  не  хвалився,  -  він  молився,
Та  мусив  знов  жить  між  людьми.
Які  ні  є  вони  на  світі,
А  треба  з  ними  якось  жити...
"Не хочу...", ні!сього сказать
Йому, на піддержку безумним
Чи аж надто вже розумним,
Не дасть господня благодать.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle