Криниця. Стану над водою,
уп’юся суттінню густою,
і відра попелом ущерть
наповняться. А ніч, як смерть,
все перепалить, перетлить…
І жахко з відер воду пить.
Лиш при вогні будеш радіти,
що не минулося ще літо,
хоч смутки виникли й жалі.
Вогонь на тихому крилі
по колу поле облітає,
в глибокі відра зазирає,
і ставить мітки на чолі
каміння, що лежить в золі.
А попіл всюди: тут і там —
куди лиш погляд твій сягає.
Ти ж, споночілий,— сам на сам
його від себе відгортаєш.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »