Крізь вікна місто рве, гуде
в осінній вечір, далі.
І сяйво ліхтарів руде
твоїй подібне шалі.
Шукав за вікнами любов,
серед людей і в гаї.
Чому ж до тебе я прийшов —
і сам того не знаю.
Чуття старого данина
звела мене з тобою.
Так стій же, стій біля вікна
примарою сумною.
А я піду на шум, на дзвін
у тьму, в нові шукання.
Не падай, не цілуй колін,
любов моя остання.
Ну що я можу? Тільки тінь
од тебе і од мене,
і дні юнацтва золоті, і молодість шалена...
Од нього — дим, од нього — сон,
такий чужий до яву.
Забута шахта... камерон...
і я, поет смуглявий.
І ти, учителько, і ти...
Майнуло все од мене,
як дні юнацтва золоті,
як молодість шалена.
Чи є в житті яка мета,
чи люди ми, чи тіні?
А може, тут, і там, і там
один туман осінній.
За руку я тебе беру,
кажу,— і слово тане.
Бо кожне слово, кожний рух —
лиш вигадка, омана.
І нас нема, і гай — не гай,
ні хмар, ні дум, ні ґратів...
Я не кажу тобі «прощай»,
бо нікому казати.