Темні пасмуги вітру рябили ріку
і до берега йшли — очерет хилитався,
і ритмічно, як подих, на рівнім піску
і твій час, і ти сам відбивався…
Одночасно він ймення чиєсь розсипав
і піску нагортав у бляшанку.
А на тебе дивилася річка сліпа,
ніби чула твою лихоманку.
Прохолонув і світ, і підсинена кров,
і двобічно листки очерету гострились,
щоб розтяти повітря й добути ізнов
те тепло, що і кров, і ріку червонило.
Відшаровувавсь день від очей, мов лупіж,
а за ним, наче стовбур, світилась крижина…
І здригнувсь, бо діткнувсь очеретяний ніж
до очей — спалахнула краплина.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »