Пантелеймон Куліш

Козарлюзі Лободі, посилаючи йому "Байду"

На мене скрива, мов вовки з байрака,
Дивились-позирали мудреці,
Що в мене думка з ними не однака:
Вони-бо знані на всю Русь кравці.

По викройці викроюють готовій
Історію, романи, ба й стихи;
То як же хуторному простакові
Вбачати їх письменницькі гріхи?

Ти ж, не мудруючи з ними лукаво,
До мене, як до брата, пригорнувсь,
Піхотою прибув на хутір браво,
Гостинців гарних я в тебе здобувсь.

За них оце дешевого гостинця
Тобі, мій друже козарлюго, шлю.
Нехай тобі він хоч про те згодиться,
Щоб знав, яку гірку я часом п'ю.

Хотів би голос по світах пустити, -
Мій голос буря-хуртовина рве.
Хотів би правду людям говорити, -
Ведмедем дуросвітщина реве.

Чортма на світі правди, от що горе!
Її, мовляв той старець, "не зіськать"...
Хабі піти з нудьги на Чорне чоре,
Щоб на гаках по-байдинській сконать.