Наче в Ноїв ковчег, нас упхалось в цей час непомалу —
Кат і жертва, брехун і підбрехач, і той, кому — так, все одно,
Всі плі-о-пліч сопуть, і усі норовлять до штурвала —
Поки все-таки штиль, і покіль ще не йдемо на дно.
Як ми трудно пливем на усі сторони на чотири!
Розгойдає — ну що ж: помагай, кому Бог, кому чорт...
Чоловіче за бортом, якої ти нації й віри? —
Розпитають, а потім розважать — чи варт піднімати на борт.
А як змило кого, то й таке: заощадимо труни
(Бо ще й мертвих вози — он живим не стачає де жить!)...
Ох, тяжкий той вантаж, що уже розпирає нам трюми,
Що уже ватерлінія врівень з водою дрижить!
Та вже б якось пливли — хіба ж стільки трималися років? —
Ще вібрує двигун, як нетвердо намацаний пульс, —
Тільки з палуби все, як навмисно, змивало пророків —
Хто ж нам скаже тепер, як лягти у тумані на курс?..
А коли хитавиця, на двох таки трудно стояти,
Ще й, гляди, не зіпхнули б — без шуму і без боротьби...
(Ех, прекрасен був час, коли знаєш, у к о г о стріляти,
Коли знаєш, і з в і д к и удару чекати тобі!)

...Але в барі танцюють, наводять на палубі ґлянець,
Але грає оркестр, і змивають червоне вино —
І вже вкотре повз нас пропливає Летючий Голландець,
І далеко під нами нечутно здригається дно...