І зникне вогкий попіл поміж зір,
І вже ніщо не зрушиться й не зблисне,
І перетне проміння прямовисне
У вишині твій опівденний зір.
І над віки знемоги і зневір,
Над німоту, що душу важко тисне,
Благатимеш: — Явись, єдина пісне! —
І ждатимеш — самотній, спраглий звір.
І вчуєш голос. Горня білина
І білина пустелі. І між ними —
Той голос, та мелодія сумна.
Торкнешся й мариш звуками сумними.
І та сльоза під пучками твоїми —
Мов до небес натягнута струна.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »