Є цитрина, цигарка

і навіть прозоре вино,

Давній друг, що не вміє

так само, як ти, галасати,

Є зворотні світи, до яких

заглядав у вікно,

Подивитися можна, за це

ще не будуть питати.

Засинай — буде легше тобі

і твоїм вартовим,

Пожалій, бо їм складно —

ні бути, ані проминути,

А вітати тебе твоїм словом

напівнеживим,

Яким є, що мовчати, і є, що

назавжди забути.

Тобі йти і не знати,

що маєш ти тільки себе,

І важенні хрести побратимів,

й свої нездвигомі,

Де розумний пацюк собі

тепле гніздо прошкребе,

На яких оселились барвінки

червоні і чорні.

Але ж є ще цитрина,

яка так і є на столі,

Яку вже не торкатись — повільно

провести очима,

А тоді посміхнутися — ти не самий

на землі,

Не одному тобі таке щастя

з колиски причинне.

Ніби знову напишеш, вдивляючись

в очі сові,

Як не буде, як буде,

а буде спокійно і строго.

…Засинай, бо нарешті стомились

твої вартові,

І вікно прочинили, а там

зачекалась дорога.

Все одно там літати колись,

і тому все одно,

Чи згадають тебе, чи таки

пом’януть і осудять,

Бо ти сам прочиняв це прокляте

високе вікно,

І колись обіцяв, і колись там

заплакав на людях.

Бо на білому світі

ти сам, як маленьке ніхто,

Для якого у серці є тільки своя

Україна —

Нас і триста було

наче скло, нас бувало і сто,

Найчастіше було нас один

і суцільна руїна.

Але ж є, але ж має,

але ж не війна чи погром.

Всім усього нам стане.

Тобі і мені. І обом.

Засинай, бо відомо. Написано.

Кинуто в ніч,

Де слова з черепів собі

дивляться, наче з облич.

1999