Павло Мовчан

Яке недоречно безглузде, безлузне питання

Яке недоречно безглузде, безлузне питання
про нові щедроти й марноти зими,
про тихе біління снігів і повільне палання,
про вічне мовчання в блакиті німій.
Привласнити білість не можу — лише сплямувати,
не можу снігів увібрати, бо повен ущерть
вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих
і солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь…
І не уникнути втрати й збідніння:
торочиться нитка швидка з полотна,
міняється сутність, сповзає одіння,
і внутрішнім світлом сліпить голизна.
І зір розімкнувсь, розгорнулись безмежні сувої,
на випинах тіла згорають шовки,
та доторків теплих не змити водою —
у плечі, у шию, у губи вп’ялись вустюки…
О зимо колюча, ти сіллю і очі збілила,
і шклом залила, засудомила нас,
та простір довкільний, мов тануча брила;
і цівкою крейди з-під ніг витікає побілений час…
На спині, на плечах сліди п’ятипалі біліють,
немов дві душі хтось в єдину зліпив:
помітне злиття і дифузія ліній,
хтось близкістю плоті обох посліпив.
Та слабша поволі сповиток… і дужчає воля,
і в розщіп між ними поволі вода затіка…
Висмикую з губ вустюки і кристалики солі
і довго волаю, аби відшпилить язика:
—О-о-о-о-о-о-о!.. —
Радію від снігу, радію тому, що він тане,
що холод єднальний уже розколовсь пополам,
що й виправив крик недоречне питання:
«А що ж нас чекає і що позосталося нам?».

1986