Як проходжу я мимо заводу,
чомусь сумно і тоскно стає.
Все здається, що сонце заходить
і обличчя цілує моє.

Вже забув я залізні дороги,
де од молота гулом жене.
І тепер, я не знаю для чого,
одірвали од тебе мене.

Одірвали, до міста послали
проморили у лазні жахній.
Ой ви хмар недосяжні овали,
вже назад не вернутись мені.

Не вернути і мертвого брата;
милий час одшумів, одсіяв...
Як ходив на Донець я купатись
і з рогатки собак поціляв.

Знов я хлопчик... і в лавку до Зоза
по дорозі біжу босяка...
Йде Марина... О ранки, о сльози,
о любов під крилом вітряка.

Знову погляди, рухи і лиця...
На руках я кохану несу...
І хитаються п’яно кислиці,
і криниці шумлять унизу...

Днів моїх пролетіло немало.
Тільки сниться далеке село...
Ті кислиці давно вже зів’яли,
ті криниці піском занесло...

Наче сонце за лісом заходить,
стеле путь на Дінці золоту...
О задимлені труби заводу
і смуглявий юнак на мосту.

Я блукаю і марю. А гони —
як весною мутні ручаї.
Як забуть таращанців загони
і зелені обмотки мої...

Багряніло життя, ніби хмари
в вишині над туманами трав...
Я про чоботи хромові марив,
самогоном журбу заливав.

А тепер я поет... і не знаю,
де мета і чого я хотів.
Я і чоботи хромові маю,
та наївність свою загубив.

Де ж ти, мій ніяковий Володю
з золотими очима, як став...
що колись працював на заводі
і в траві Жюля Верна читав.

Я блукаю сумний і нечулий,
по-осінньому віти хита.
Все минуло, як молота гули,
як шипшина моя золота.

Тротуарами осінь блукає,
і подібний до осені я.
Одсіяли зірниці над гаєм,
так і день мій колись одсія.

На життя я дивлюся, неначе
крізь якусь зачаровану муть...
І за мною ніхто не заплаче,
як на цвинтар мене понесуть.

Як на зламаних крилах Ікара,
в вишину не здіймусь уже я.
О мої золоті тротуари,
о загублена юність моя!