Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились,
аби до зникання поволі усе призвичаїть:
стоїть серед снігу будяк почорнілий,
на ньому вітри вже давно відзвучали.
Зимовий малюнок, золочений ніжно,
хотів оживити веселий снігур
і легко проходив крізь погляд навстіжний,
лишаючи присмак солодких зажур.
І пам’ять гукаєш, аби відновити
в словах чи у барвах весняний пейзаж,
та все перемолоте, все пережите,
у обрійних рамках холоне вітраж.
В снігах сповивальних поволі все тоне,
наповнює очі безмежність ясна,
і небо зникає, лунає мажорно
над світом побіленим срібна струна.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »