Надія Кир’ян

Я щось забула…

Я щось забула, я забула щось…
Про що? Про що? Сама себе питаю.
Мої сліди змиває сірий дощ,
Їх обриси травою заростають.

Пригадую те „щось” не день,
не два, не рік…
Мої і не мої літа біжать за мною.
Стою я на горі, мов на порі,
Мов на порі між літом і зимою.

В мені нуртує буря голосів,
Які голосять так давно і довго,
Ще, може, з чінгізханових часів,
А може, ще з часів княгині Ольги.

Це вже було… І крові, і плачу…
Та знову кров’ю заливає очі…
І я кричу. Так голосно кричу:
„Не хочу крові! Крові я не хочу!”

Кричу ізнов: „О господи, не руш,
Не руш трави і неба голубого!”
Не перша відмолюся… І помру,
Не вимоливши в господа нічого.

Тож заспокойся, душе. Замовчи!
І нічого принижуватись всує.
Серед вітрів у полі ти кричиш.
То хто почує? Хто тебе почує?

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle