Я себе обманюю, заспокоюю,
я кажу собі: це вже зайве.
На прощання змахну рукою
на пероні вокзальнім.
Я живу собі потихесеньку,
помалесеньку — як умію.
Перечитую вірші Лесині
і між стресами кам'янію.
Так що, бачиш,— немає виходу.
Так що, бачиш,— жодного шансу.
Я кажу тобі; “Треба їхати”
замість тихого: “Залишайся…”
Я кажу тобі: “Не судилося,
хоч відкрилося сокровенне…”
А планета? Вона крутилася
і без тебе, й без мене.
А Вітчизна? Вона оплакала
не такі ще серця гарячі…
Між ударами побалакаєм,
заганяючи у лузу м'ячик.
Гра коротка. Шляхів багато.
Є куди поїздам летіти.
А кохання? Воно як свято.
Не заступить собою світу.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »