Микола Руденко

Я не вмирав ніколи — я живу

Я не вмирав ніколи — я живу
З тих пір, як води землю оросили,
Ні, я не вірю в темряву могили —
Я вірю в сонце, квіти і траву.

Без них я тільки безтілесна тінь —
Вони володарі мойого тіла.
Але душа…
Вона завжди летіла
Кудись у позахмарну височінь.

Та раз людська душа не помира,
Віднині я почну молити Бога:

Хай, Господи, моя душа-небога
Лишається на березі Дніпра.

Вона давно вже зорями не снить.
Якщо не гідна жити у людині,
Нехай живе в простій очеретині
І до людей тоненько дудонить.

У цьому є потреба неодмінна:
Хай каже людям, що прийшла пора
Летіти щирим душам до Дніпра —
Живих і мертвих кличе Україна.

Поглянь: в Дніпрі — Галактики крило.
Це тут, на березі, постане диво:
Підійметься з могили Вічна Діва,
Щоб освятить русинське джерело.

8.ІV.1978

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle