Павло Мовчан

Історичні ремінісценції

Ми йшли за водою урівень з водою
вздовж річки-річанки,
і хвилі ішли лугові, комишанки…
І князь наш, вожатий, мечем розмикав
всі загати,
щоб вільно було і воді, і пісням струмувати.
На рівні з собою ми йшли по воді-водяниці,
і вільхові несли в руках патериці,
і міряли дно споночілого шляху,
де кублились срібні джерела та птахи.
Високі шоломи,
а одіж з овечої нитки,
та душі мандрівні вона не замкне у сповитки…
Ми йшли в кожнім дереві, краплі, піщині,
і нитка часу розсоталась від «давна» до «нині».
Гарячий пісок у саман запікався,
копитом, стопою шлях битий писався.
На рівні Стожарів йшли губи гарячі,
а низом стелились не тіні, а згадки лайдачі.
Ген — шлях Кіліїмський, тут — скіфські могили,
клобук візантійський, татарська стріла однокрила,
там — женчик косою висічує вибите жито,
тут попіл, полову і сажу сіють на сито.
Там… шабля-співуха пружинить, хоч врізнобіч гнеться…
Е, ні, на рівні з водою широко йдеться.
То небо повища, та пагорб загострить дорогу,
важке кам’янище звелося на річці порогом…
Приручена річка, прислівлена знов
дичавіє степами,
лиш весело сонцю ходити за нами…
На скалки його розбираєм, на ягоди, крицю.
Сміється воно, ховаючись в мак-сіянець
та зіниці,
та раптом воно виникає, вигулькає
в золоті бані,
в кульбабках соборів, що ніжно опуклились
скрізь на катрані.
…Позапліччю день, поза спиною крила пилюки,
вода подзеркалила, золотом вимила руки…
Ось гирло, ось горло, уста, рукави, струмовища,
десь тут Чорномор, бо в воді — бородище…
Човни тридощаті, і довбанки, весла дворукі…
і темна бездонність,
і хмари пливуть і хропуть, наче коні…
І хтось марев’яний над обрієм ходить по нитці,
на гребені мече з долонь полуниці…
«Лукум» і «рахат», лестиве,
в щербеті настояне слово,
його кам’яниці стоять у воді бірюзовій…
мечеті високі і муки глибокі…
галери важенні, кайдани іржаві…
Ой солоно в тій солоденній державі…
І каже Богдан: — Устріть течії вигрібайте,
там ваше майбутнє. Там витоки річки.
Про це пам’ятайте.

1985