І суцвіть, і пилок, і срібна труш
гуляли вихором і порошились в хату,
де дзвінко так лупало обіуш
ім’я твоє гірке, немов прокляття.
І по складах годинник на стіні
ділив його, повторюючи всоте,
і, мов бджола у склянці, у мені
воно гуло і радісно, й скорботно.
— Невже ж це ти, Марієчко, невже? —
кажу, немов роздмухую жарину.
І, губи розщіпляючи ножем,
твоє ім’я виймаю, як вуглину.
О як мені… і що мені чинить?
Така жура, така мені скорбота:
що не дихну — спалахує, горить
повітря літнє полум’ям у роті.
Але й мовчать нестерпно, то й кричу,
щоб вгамувати біль, стлумити ймення:
— Марі-єчко! Відлуночку! Почуй!
І попільгуй усі мої щодення.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »