Лицем до схід сонця,
лицем до лиця, до початку.
Що ніч поєднала,
вона ж роз’єднає небавом.
Але вже ніколи й ніхто з нас
не скаже
недбало,
що ніч — то пусте,
що лиш денні турботи важливі.
Цілюща,
мов сон,
ніч усіх прилучає до тайни —
до голосу духу,
що тлумиться десь у підспудді…
Прислухайся! Чуєш?
Любов промовля над світами
(просто, без пафосу, тихо):
“Сходить Місяць.
І золотий короп
піднімається водоспадом угору
до витоків життя”.