І вітер ламкий, наче крига, кришився,
зникало з блакиті пташок клинописся,
на біле біліше лягало, мов тінь,
кришилася крейда на полотні —
на білій стіні писалось обличчя,
писався життєпис вапном мальовничо,
вчорашнє вставало на повен свій зріст,
і вчинки писались на ньому навкіс.
Писалось весьдення священним писанням,
срібліла дзеркально сторінка остання:
на неї хтось дихав, бо пар залишався,
на ній непомітно чийсь вирок писався:
кришилася крейда розм’якла додолу, —
рука непохибно дописує долю…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »