Марта Тарнавська

Хвалю ілюзію

Учора тут палахкотіла осінь,
немов Ван Ґоґ пройшов міським бульваром,
покидавши з небесної палітри
доспілу щедрість.

Я жила тоді

свідомістю, що спалах цей — останній.
Чому ж тепер, здивована украй
незвичною суворістю дерев,
що мов зійшли із образу Сезана,
я думаю про цю закономірність,
мов про болюче непорозуміння?

Учора молодість моя — вино
у келеху, наповненім по вінця,
переливалась шумуванням щастя.
— Я знала вже й тоді: фата-морґани
найбільша навіть жертва не увічнить.

Прийшло сподіване. Чому ж забракло раптом
відваги, філософського спокою,
щоб глянути у вічі першій смерті?

Складний, незрозумілий мікрокосм:
шукаю правди — а бажаю міту,
у розум вірю — а рішаю серцем,
хвалю ілюзію, що помагає жити…

Вся мудрість життєва — маленький досвід:
реальне тільки те, що пережите.

1964

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Марта Тарнавська»