Іван Драч

Хустина Марії Заньковецькоі, подарована Льву Толстому

А що на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були –
Тернові чи буйно-сині?
А може, була прачорна,
Вогенними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!

А як вона запиналась,
Марія, хустиною тою?
Тримай-но люстерко, історіє,
А я задивлюсь, постою,
Рівненько тримай, не оглядайся,–
Нема ні попереду, ні позаду
Артисток таких тернооких
І мені і тобі на досаду!

Як грала Марія Олену
В «Глитаєві, або ж Павукові»,
Божевільну хустину зривала –
Так руки не рвуть у закові,
Як вона її люто кидала,
Проливши коси безголов'я
На дивне своє білогруддя,
На дике своє чорнобров'я!

Шпурляє жіноцтво так долу
Свою стужавілу розпуку,
Притоптує з притиском-витиском
Свою наболілу муку,
А потім хустину руками
На два кінці світу розводить –
Терновим отим чорнокриллям
Із безуму в безум заводить!

- А Толстон сидів у театрі,–
Згадає Марія по тему,–
І нещасна моя хустина
Сподобалась страх Толстому.
Він очі підняв на мене,
Як дві великодні свічки,–
Нищівні свої, пронизливі,
Учеписті чоловічки.

– Біжи,– він казав до сина,–
І моли ради всього святого,
Попроси ту сльозу-хустину,
Скажи, мовляв, для Толстого...–
І вже та сльоза-хустина
Лягла на коліна Толстого,
І він окропив її слізьми
Ради всього на світі святого.

А згодом Марія світилась
У святая святих – кабінеті,
Він лаяв цензурні викреслення
Про себе в паризькій газеті,
Дивився так буйнобородо
Іронічним, могутнім левом:
– А Чехов вас тільки й кличе:
«Хохлацька моя королево!»

Та з ним я в одному не згоден –
Не йдіть до Александрінки.
Платня там, ще й привілеї:
Премного всілякої пінки,
Та ваше правдиве покликання –
Ця мокра від сліз хустина.
Доля народу вашого –
Ось стежка до правди єдина!

Я знаю, вам прагнеться простору,
Кортить європейської слави.–
Ходив він під ста томами,
В опорках, як біс, лукавий.
Чув я, що сивий Стасов
Перед вами упав на коліна.
Геніальна ви справді жінка,
Бо у вас таємнича хустина...

Так жартував він і тішився,
Аж просто гасав по кімнаті.
Світилась Марія... і грілась
На цьому шаленому святі,
А граф, як дитина, з хустиною
Не знав, де її притулити,
Чи подив вузлом зав'язати,
Чи в душу навіки пролити.

Дивилась Марія зачаєно,
Бо ж був він як правди подув
Розкутий і геть простористий,
Нещадний і, їй на подив,
Закладав все під шнур толстовки,
Наче з якоїсь принуки,
Свої вузлуваті і вироблені,
Ну зовсім селянські руки...

Так що ж на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були –
Тернові чи буйносині?
А може, була прачорна,
Вогенними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!

Та світить мені та хустина
Звідтіль, з кабінету Толстого.
Тож як мені присвітити
Ще словом до світла отого?
Навіки вона засвітилась,
Та зустріч прекрасна і світла!
Беріть, кому треба світла!
Призволяйтеся, прошу, до світла!

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle