Хто, любове, ну хто тобі сниться?
Снився я… та давно перестав…
В ніч дивлюсь, як в забуту криницю:
глухота, чорнота, чорнота…
Хоч би зірка у лобі горіла
чи жаринка світилась в устах, —
темна пам’ять, вцямрована тілом,
не схитнеться — мовчить чорнота…
І не кличу слухняну уяву,
що мовчить, як гавкуче щеня.
Тінь виходить з кутка семиглава
і замерзле вікно розчиня…
Увірвавсь разом з клубами пари
білий сніг, білий сніг, білий сніг…
Ти ж сміялась, вмостившись на хмарі,
уві сні, уві сні, уві сні…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »