Сергій Жадан

Хрестовий похід дітей

Ти слухаєш, як все минає,
ти слухаєш, як все лишається,
все ніби вже зупинилось, розумієш, твій світ і твій персональний
ісус, які переживали разом з тобою твої не найкращі часи,
зараз і вони мовчки виходять, оскільки все існує лише доти,
доки ти його бачиш, а тут — дивись — чергове літо,
чергова зміна сезону,
згадуєш,
хто ще рік тому в цей час був живий,
хто вже знав про свою хворобу,
хто здогадувався
про майбутню смерть.

Постійні привиди померлих о п’ятій ранку на сходах в під’їзді,
постійні обличчя телеведучих уві сні,
і смерть приходить, як правило, саме такими
тихими ранками, розносячи запах
мокрої городини і йоду.

Саме діти і можуть її побачити —
порожні-порожні вулиці мого міста,
тихі-тихі голоси оглохлих при автотрасах птахів,
що помирають в самотніх міських гніздах.

Просто вчишся писати,
вчишся писати просто,
намагаючись не забути жодного з цих божевільно-прекрасних,
запаморочливо-безпритульних дітей, що снували впродовж
усього твого життя на сусідніх
з тобою вулицях.

Слухаєш тепер, як все залишається,
слухаєш і не знаєш, що робити з їхніми речами,
з їхнім нехитрим скарбом
зі слідами лаку для нігтів
і солодкого вуличного бруду.

Твоя пам’ять існує доти, доки ти сам захочеш їх пам’ятати,
ні хвилиною довше,
скільки ти будеш іти, відходячи від дому, рівно стільки
ти змушений будеш пройти, щоби повернутись назад.
Ні кроком більше,
але і ні кроком менше.

Не знаючи страху в своїх безкінечних вуличних виправах,
не боячись переступити межу,
за якою починалась велика чортова порожнеча,
вони просто проходили цим життям, рухаючись
від однієї яскраво-освітленої вітрини до іншої.

Але зараз бачиш, на що перетворюються наші барабани і наші прапори,
як зачищено наші небеса від усіх неприкаяних духів,
котрі їх наповнювали;
зносився похідний одяг і скаутські черевики
і в твого хлопчика витерлась шкірянка на плечі —
чи то від крил, чи то
від автоматного ременя.

Але ти слухаєш, як вони озиваються
з того боку, десь між четвертою і п’ятою ранку,
так що їхній голос можна сплутати
з криками перших молочниць чи
розчулених п’яних злодіїв.

Тихо торкаючись повітря з того боку смерті,
тихо-тихо, самими лише вустами говорячи —
скільки ти вимовиш слів, скільки ти їх наговориш,
рівно стільки їх буде триматись в твоєму
горлі, заважаючи дихати,
і обтяжений їхньою терпкістю, одного разу ти просто
замовкнеш, нездатний ще щось додати,
просто заткаєшся, навіть не сказавши до побачення —
шепочуть вони і після них
в під’їздах лишається запах йоду,
себто запах смерті.

Тримаючи одне одного за руки,
тамуючи подих від присутності одне одного,
уві сні втрачаючи свідомість від любові і недоїдання,
саме вони наповнювали повітря в наших містах
туманом і летючими жуками.

Ніколи до того і ніколи після,
ніхто і ні за яких обставин
не буде так легко вириватись із цього життя,
як виривались вони,
рибами з води за випадковою
здобиччю.

Ти слухаєш? Риби, риби, які пахнуть йодом,
які, допливаючи до берега,
ніби доживаючи до смерті, вертаються, врешті,
назад, нагадують тобі своїм запахом,
як пахнуть розп’яття в кабінах продуктових фур, котрі
перевозять кудись уздовж річок шматки великої
європейської порожнечі,
і цей запах аптеки, яким пахнуть
зябра ісуса на водійських католицьких розп’яттях,
і цей помаранчевий колір мастила
на водійських нігтях.

Коли все відбувалось, коли перетікали хвилі,
б’ючи солоними хвостами по жерстяних дахах
будинків, збудованих вже в п’ятдесяті, коли
перекочувався океан в юних, вперше споєних
душах;
в містах, де в парках стоять рукомийники,
по вінця наповнені дощовою водою і блювотиною.
на речових ринках, де в шапіто
ходять по розпеченому вугіллі
приручені янголи —
в цих містах не могло
статись інакше, якщо вже за справу
брались негідники і дезертири,
біси і перевертні, що ховались в наших
дитячих щафах;

вони не могли зробити інакше
і не затіяти цієї пригоди,
збираючи дітей під хоругви
і даючи їм атласи
неіснуючих
автомобільних
доріг.

Озиваючись на кожен ріжок з оркестру покійників,
весело брязкаючи картонними обладунками
і ховаючи до кишень подорожній ґравій —
чорний і твердий, ніби
хокейні шайби —
ці діти могли би врешті вийти до моря
і перетнувши його, спинитись де-небудь
і більш благословенних місцях,
де небо таке низьке і прозоре,
що можна з рук годувати чайок і диких бджіл,
але подивись їм услід і стане зрозуміло —
кожен хрестовий похід дітей
закінчується тим,
що діти просто виростають
і розходяться по домівках —
і не дораховуючись померлих.
не зважаючи особливо на тих, кому немає
куди вертатись;

тільки гелікоптери патрульних служб
б’ють хвостами
по придорожньому небу.

Тому ти слухаєш, як прибуває людей на
ранкових вулицях,
вони весело перемовляються в цьому просторі
зі своїм персональним ісусом, тримаючи його за зябра
і складаючи до кошика мокру городину;


тихі-тихі голоси тих,
хто повернувся зі свого хрестового походу
і тепер боїться розповісти хоча б комусь
наскільки моторошно виглядає насправді час —
втомлене божевільне створіння, яке перебігає тобі
дорогу в прибережних пісках
і їсть з твоїх рук хліб і шоколад,
втомлена-втомлена істота, приречена
постійно бігти за цирковими валками,
котрі виїжджають з міста і рухаються
вздовж річок
в напрямку палестини.

Те, що минає і що зберігається ними на згадку —
програмки з футбольних матчів і порносалонів,
циркові реклами, на яких гімнасти схожі
на якихось неканонізованих святих;

вчишся просто дивитися на дітей,
просто слухати новини,
просто прокидатись,

і на вуличних базарах,
в продуктових супермаркетах
купувати мокру
холодну
капусту
в пам’ять усіх померлих.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Сергій Жадан»