Густіша обрій, сніг синіє,
вільшина німо сім’я сіє,
вода тече, немов не вміє,
тонкий торкаючи льодок,
і чистий погляд вечоріє
від злагоди і від думок.
А крила гонять холодок
на ще проріджений гайок,
і ледве зримий літачок
у небі смужкою синіє.
О невимовна ліпота,
зникать в тобі, а не питать:
звідкіль у роті гіркота,
якщо і слово медвяніє?
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »