Микола Руденко

Гроза в горах

І тиша. І гори. І небо, й ріка,
Що зорі шліфує в собі об каміння.
В незрушнім повітрі сторожкість така,
Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець —
І глипнуло око, що з обрію стежить.
Провалля зітхнуло, як в темряві мрець,
Котрому воскреснути зараз належить.

Зненацька ножі полум’яні з–за хмар
Відрізали землю від неба нещадно.
Незриме кресало черкнуло: удар! —
І реготом простір озвався всевладно.

Над темними скелями тінь від руки.
Відбились берізки в захмарній зіниці.
І я поринаю в біблійні віки,
Що котять Іллю в грозовій колісниці.

В рудому волоссі іскриться, гримить,
А голос гойдає небесні відроги.
Завісу відгорнуто тільки на мить —
Там інші світи, потойбічні дороги…

Ударте, копита, в висотах крутих —
Вам вірять, вас ждуть у моєму народі.
А я пожалію безкрилих — отих,
Що бачать живе лиш у власнім городі.

Рушайте, булані, і сотнею рал
Заорюйте шлях, де тюпачили ниці.
Можливо, це знає лиш дикий марал:
Є вирок у тій грозовій колісниці.

7.ІІ.86, Сибір

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle