Грає флейта. Лампа гасне.
Нетля тулиться до шиби.
Зачекати чи завчасу
відійти? Чи залишитись?
Дні змарнуються, протруться,
обснуються павутинням…
Від прогресів, еволюцій
що зостанеться людині?
Трохи сонця, трохи неба,
“дух, що тіло рве до бою”?
Грає флейта. Б'ється нетля
в чорну шибу головою.
Ніч кінчається. Тривожно
на душі і на планеті.
Спалахнула іскра божа.
Обпалила крила нетлі.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »