Василь Стефаник

Городчик до бога ридав

Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!

Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка.

Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.

Каже вона:

«Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!

Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.

В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів'яну разом з найменшим листочком жовтавим.

Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.

Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».

Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.

Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Василь Стефаник»