Горнятко пахло лісом. Ми пили
джерельну воду біля водоспаду.
Безсонна ніч зосталася позаду,
і майже діловий, холодний лист,
і спогад, де з високого вікна,
над розпашілим літнім тротуаром,
дивилась жінка, тиха і сумна,
ще молода, смілива ще і гарна.
Яке тоді їй личило ім'я?
Яким вогнем душа палахкотіла?
Лиш двійко крил прозорих замість тіла
і сяйва золотого течія…
Запам'ятати б в профіль та анфас —
настануть дні, як мідяки затерті,
помре кохання, непідвладне смерті,
вже й не збагнеш — трагедія, чи фарс,
чи фарисейство… Клопоти, плітки —
задуха резервованих провінцій…
Чи хоч тепер подивимось у вічі
самотнім душам нашим крізь віки?
Чи хоч тепер згадаємо при цій
скороминущій піні водоспаду,
що півжиття у нас лише позаду,
а вже горня порожнє у руці.