На веретено крижане намотується нитка біла.
Кружля тебе, кружля мене крутілка спорожніла.
Скрипить, скрипить гончарний круг,
кружляє безупинно:
немає губ, немає рук, щоб нас зліпити з глини.
І може статись — пронесе нас повз людські турботи.
Мелькоче все, мелькоче все,
лиш вітер сухоротий
обдмухує ретельно нас, сухі грудки формує…
Кружляє круг, збігає час, і все, і все… навсує…
Зірвись з орбіти стрімголов, лети, мов грудка, в простір.
На новий круг потрапив знов, упавши з високості.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »