Голка-латалка шкіру латає,
при бликунцеві ненька співає…
Що ж то за голос, що за слова?
Голка горбата, нитка крива.
Доля ж моя — наче дерево гнуте…
Ой залатай мені слух, щоб не чути,
як перед пострілом брат мій кричить:
— Жить! —
Де твоя, нене, тамуюча нить?
Очі заший, щоб ніколи не бачить,
як ти, мене виряджаючи, плачеш…
Як, повернувшись до хати, сумна,
ти сутенієш одна край вікна…
Губи глузливі заший мені, нене,
аби не виповів слів потаємних,
щоб научивсь і терпіть, і мовчать,—
нене, вже й серце потрібно латать…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »