Глодовий кущ колов шипами вітер,
Трощив на брості паморозі лід,
Змітав довкола таємничий слід
Відталинами виписаних літер.
Коли ж одяг покручені гілки
В зелений шовк з рожевістю рясною,
Сховав свої колючі кулаки
І з ніжним шепотом вклонивсь перед весною.
Згадав про зниклий напис на снігу,
Що мерехтів, мов іскри од кресала,
Він запитав красуню дорогу:
– Це ти мені про свій прихід писала?
– А хто ж іще!..
– Виходить, я даремно
Ламав за тебе шип'я кулаків?
– Я – дівчина...
Ми любим сварку ревну
Закоханих у нашу вроду юнаків.
Засмутилось кошеня — Треба в школу йти щодня. І прикинулось умить, Що у нього хвіст болить.…
Читати далі »
Важучі кетяги краси Галузки вигнули бузкові, Немов не справжні, а казкові Суцвіття з перлами роси…
Читати далі »
Осінній день бухикав хрипко, Укрившись хутром листяним. За сторчаком хворостяним Зурмила бджіл прощальна скрипка…
Читати далі »
Зовсім голенькі купались дівчата. Ніч була тепла, Імла як смола. Блиснула блискавка…
Читати далі »
Ми – ковалі своєї долі»,– Старий вівчар казав щодня. Його в комунівській квасолі За землю вбила куркульня…
Читати далі »