Вертаю у себе, як річка з розливу,
прискоривши в руслі життя течію.
А був же широким… А був же й щасливим,
коли відчував всю безмежність свою…
Ніхто не спиняє мене, не гукає —
ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі,
лиш слово високе приховує камінь
та чистий пісок закипа в джерелі.
Волочиться слідом за мною імення,
мов пес шолудивий, слухняне, як тінь…
Позаду змикаються трави зелені —
минуле всякає в джерельну глибінь…
І ясен оцей донедавна був часом —
стає піщаницею звітрений шпиль,
а око кринички у вибалку згасло,
і камінь розлущивсь, мов струк, без зусиль…
Трива вороття, і струмок ледь сльозіє,
і ледве відчутний у живчику пульс, —
ти чуєш мене, полинова Маріє! —
я скоро до тебе піском озовусь…
Чи ясеном чистим, гранітом зернистим,
скупою росою на стьожці трави…
О жоно, Маріє, гірка та пречиста,
ти з вуст моїх швидше корону зірви!
Бо втримати важко мені твоє ймення,
що з голосу вже переходить у час, —
все менше мене зостається від мене,
проте глибини так багато для нас…