Ґерґоче місто, і сніг лягає,
лягає й плаче. Дитина боса
іде бездумно. На вітрі має
таке ріденьке й бліде волосся.

Встромило очі в ясні вітрини,
а поміж пальців повзе грязюка.
Тремтять і ниють брудні коліна,
і задубіли маненькі руки.

Ґерґоче місто: — Пожру, нещасний.—
Панок сміється золотозубий.
А в небі місяць летить і гасне —
сторч головою в холодні труби.

Стою на варті. Баґнет і очі.
Чекають гостро в набої кулі...
Навколо місто шумить, ґерґоче,
а мимо люди: чужі, нечулі...

Стою на варті. Листа сьогодні
одержав з дому: сестриця з братом
під вікням ходять... І на заводі
убило милу...— писала мати.

Нехай припадки й хороба чорна
штовхає в плечі, ламає руки,—
не переборе мотив мінорний
революційні, бадьорі згуки.

Вони лунають і в вікна б’ються,
а в руки — пломінь, морози — в ноги...
Прощайте, любі, прощайте, друзі!
Уже не видно мені нікого.