Філістим'янку звали Даліла.
Смерть і кохання, підступність, гріх…
Друже, куди витікає сила —
та, що була у піснях твоїх?
Так потихеньку, помалу, ласо
та, що і матір продасть за гріш,
душу твою, як шматочок м'яса,
вже доїдає, а ти ще спиш.
Не пам'ятаєш — вона ж горіла
і зігрівати могла вогнем.
Філістим'янку звали Даліла.
Може, й інакшим іменем…
Гріх і кохання, підступність, слава,
промінь, що тихо між нас тремтів,—
не увінчають класичним лавром
твій многотрудний, письмовий стіл.
Де ти сьогодні? Далеко? Поруч?
Кажуть, змінився… Оглух? Осліп?
З порохівниці останній порох
ти проміняв на святковий хліб.
Біла дорога і тиша біла.
Спуза легенька — з твого листа.
Філістим'янку звали Даліла.
Личко біленьке, тоненький стан.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »