Дзвенющу радість спито з квітів,
і звук піхмарний обірвавсь,
і круглість, в яблуці відкрита,
розмилась запахом нараз.
Душа добрішою ставала
у повній паводі плодів,
і віддих запаху поволі,
як стовпчик диму, холодів.
І доброхітно бігли хмари,
підвладні подихам жури,
і красномовніше канари
з очима промінь говорив.
А поряд втишені джерельця
штовхали чітко густь води.
І уколола раптом серце
суха стеблина лободи.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »