Віктор Грабовський

Думаємо про вічне

(Читаючи Горація у перекладі А.Содомори)

Люди — неначе дерева… Ця істина ще від Гомера,
батька поетів, прийшла нам у спадок довічний.
Тільки ж, мабуть, негаразд ми зі спадку того користаєм.
Вміємо теж чималенько… Та, надто до істин охочі,
все ж забуваєм, що істина справжня — у ділі…
Чином не стверджена, істина мало що варта.
Так було здавна. І гілка твойого народу,
пишно розквітла на дереві роду людського,
вічності прагне кожним найменшим листочком,
хоч і дитині відомо, що вічність — поняття відносне.
Гарно повів з цього приводу мудрий Горацій:
“Можна було й повік буде можна, карбуючи слово,
мітку сучасну на нім відбивати. Отак у природі:
рік промине — й перволист облітає; і в мові так само:
старіють ранні слова поступово, на їхньому ж місці,
як і вони колись, квітнуть нові й набираються сили.
Смерті підлеглі і ми, і все те, що створили щасливі…
Вічно й слова не бувають у тій же красі та пошані:
відгомонілі вже — знов оживають, а ті, що сьогодні,
пишні, в усіх на устах, — заніміють, коли того схоче
звичай, який і оцінку, й закони приписує мові”.
Правда, мова дерев нам відома у виспівах вітру
та солов’їв… Тут наука не дуже сягнула,
хоч ясно було ще учора: без цього людині не можна.
Дерево — як сирота. Ми ж за деревом лісу не бачим.
Бачимо? Тільки хіба у перекладі хутром, грибами,
добрим здоров’ям і меблями… Ні, цього мало.
Ліс, мов чумак, занедужав зненацька в дорозі…
Мусимо з ним поділитись достатком і клопотом більшим.
Так має бути… Зрештою, й ми в цьому світі —
наче те листя дерев. Пам’ятаймо ж щокроку єдине:
тільки любов і добро заповіли нам чесні дерева.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Віктор Грабовський»