Дорога вже, братове, нічия.
І вітер вже не в спину, а в обличчя.
З хвилини на хвилину течія
за полудень — у полум'я, у вічність.
Нічого ми, братове, не знайдем
у шарварку, між прагнень перехресних.
З хвилини на хвилину відійдем
невпізнані, насилені на стреси.
Так страшно залишатися з нічим.
Під поглядом пронизливим померлих
торкатися до наслідків, причин,
до протиріч і перетлілих нервів.
Так мало нас зосталося, і ті
прописками вкорінені нарізко…
Вдягаючи кайдани золоті,
братове, не торкайтеся до пісні!
Смеркається. Заноситься на смерч.
Так холодно, незатишно і сіро.
Остання, переплавлена на меч,
у рані зарубцьовується ліра.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »