Борис Олійник

Дорога

(Уривки з поеми)

Розділ І. Начало

І

З глухих кутків діставши древні посохи —

Бамбукові, тернові, під горіх,—

Ішли філософи, брели філософи

Шукать начало пройдених доріг.

Ах, диваки, не знались вони з масами!!!

А поодинці упродовж сторіч

Ціпками Землю Торсали і мацали,

Щоб віднайти Дорогу всіх доріг.

А їм під ноги,

предметно і звужено,

Лягли жорстоко, точні і скупі,

Дороги куці від корчми до пужална

І від кошар старих —

на водопій,

Не мозком уподобані, обчислені,

А черевом проорані в черінь...

А їм же праглося знайти осмислене

Начало всіх осмислених доріг.

Ішли. Блудили.

Чи завжди блудили?

Шукали. Чи знаходили?

Дізнайсь.

Аж поки вічна таїна могили

Не воздвигала запитальний знак.

А ми над ними язиками клеплем!

Хоч інколи подумати б не гріх,

Що, може, сховані у їхніх склепах

Не лише кості,

а й гілки доріг...

Дороги йшли, врізалися з розгону

У племена, Помпеї, города...

Сивіли і відходили Платони,

І формули слідів

читав Сковорода.

Дороги йшли

на всі чотири сторони:

Ті — на Олімп,

а інші — в чорнозем...

Відходили філософи в історію,

А посохи відходили в музей.

І пилом осідав над ними час...

Так звідки ж ти,

Дорого,

почалась?

Балада про людину, у якої дорога не закінчиться
Василеві Симоненку

Розгнуздані коні
пророче іржуть,
Бо чують крізь мерзлу підківну іржу
Далеку дорогу,
Червону тривогу,
А може, й останню на світі межу.
Вже вітер над ними
заносить нагай...
Так де ж отой вершник
без страху й вагань,
Щоб прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
Щоб чортові в зуби —
пропав а чи пан?!
Чи, мо’ вже й не знайдеш
зі свічкою вдень?
Та ні, подивіться: аж он він іде —
Красивий, мов сокіл,
І духом високий,
І сяє опукло чоло молоде.
Аж це його вітер єхидно спиня: —
Чи знаєш ти, хлопче,
якого коня
Тобі серед поля
Вготовила доля?
Ударить копитами —
в душу стерня!
А він, посміхнувшись,
виходить на луг
І кида себе у сідло, як стрілу,
І прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
І вигнувся кінь у стрибку,
наче лук!
Ой матінко-мамо,
не клич його в сни,
Бо вже ж того вершника не зупинить
Ні яром горбатим,
Ні затишком хати,
Ні богом, ні чортом,
ні віком труни.
О, як він летів
в бурелом напролом,
Аж сонце, захекавшись,
потім зійшло.
І біла сорочка
Здіймалась пророчо
У хрестик вишиваним білим крилом.
І повнилось серце його молоде
Такою любов'ю до чистих людей,
Що стало затісно
Йому у затінку —
І вибухло піснею з горна грудей!
Калинова крапля
скотилась з грудей
На ниви, на роси, на визрілий день.
І впала та крапля
На праведний прапор,
Чистіший і вищий за сонце руде.
Заквакали жаби:
«Догрався, дивак!»
Вужі пред'явили на тіло права.
Копали могилу...
І раптом спинились:
Кого ж їм ховати, як пісня жива?!

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Борис Олійник»