Це приходить, як усе неждане, — ще ніхто нічого,
а ти мов закляк нараз:
отам, за небокраєм, куди вперто тичиться голка дороги,
там що? Злидні твої чи гаразди?
Патериця жебрацька чи воли круторогі?
(Тьху на вас, атавістичні витребеньки,
тарабаните лиш, мов порожні відра.
У тих волів ані паперового вимені,
ані персня золотого в ніздрях;
а патериця навіть на клюшку не знадобиться).
Сам не знаю відколи
вперезався мій світ подільською крайкою,
твердо ділить Поділля мене
на четверо,
а в дільбі цій навряд чи знайти мені крайнього,
щоб його наректи непоступливим цербером.
Та, любов’ю своєю не раз четвертований,
вірю в силу її цілющу (хіба ж я тепер не ціліший!).
Голка дороги на крайці моїй, перфокарті щонайдревнішій,
долю нащадків кодує — когось годує, когось мордує —
ген слід ракети у міжпланетті — ото вони.
Кліпаю на той слід, як на схід, самопискою вартований,
а думка нічкує — доки живеш — міркуєш —
чи не марне, діду, киснеш?!
…Забагато в наших мізках песимізму.
Та дорога — не валізка. Не покинеш.