Юрій Андрухович

Дочекалися.

Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана —
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум’я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки ще палахкоче світоч дерева ошую.

Доростаємо. І листя щораз більшає в господі.
І коли ступаю листям, відчуваю, що існую.
От і знов — поважчав досвід, ніби камені насподі,
та поки ще добре чую голос брата одесную.

І снується павутина, мов первинний і невинний
біль невпійманого слова, що прониже до кісток.
І за першим поворотом хтось, уже мені невидний,
підбере летюче слово, що тремтить, немов листок…

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Юрій Андрухович»