Споруднику пахощів, служителю квітки,
на лицях у тебе вогніють нагідки,
видмухуєш звуки лункі в соломинку,
вимочуєш в річці надуту хмаринку.
Накинувши оком лукавим на воду,
на хвилі біжучій змальовуєш вроду.
І все тобі мало омани й ошуки:
даєш мені пензлі й сопілку у руки.
І я, нестяменний дивак та баніта,
малюю обличчя минулого літа.
І дмухаю в дудку, і дим добуваю,
а все, що змалюю, — за мить забуваю.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »