А дощ як затявся — все лить і лить,
Хоча б десь проклюнувся неба клапоть:
Чи доля так власна йому болить,
Чи, може, весь світ захотів оплакать.

Мій друже, хоч ти й по мені заплач,
Жбурни мені в очі холодні краплини.
Я рада б з тобою, та ти пробач,
Бо очі сухі і нема й сльозини.

Мій рідний, хоч ти мені присвіти,
Бо я вже втомилась брести манівцями
І звично — так звично, аж до нестями,
Цей вічний тягар — самоту — нести.

Сплітати життя із прощань і стріч,
Забувши, як мовиться слово „любий”,
Бо вузлики не тримаються купи,
І прагнуть розбігтися врізнобіч.

Ще й дякувать долі — хоча б за те,
Що десь там давно, у далекім світанні,
Мене опалило крилом кохання,
Той опік в мені відтоді цвіте.

А дощ як затявся — все ллє дотемна,
Хоча б десь проклюнувся неба клапоть…
Чи долю свою у моїй впізнав,
Чи може, весь світ захотів оплакать.