Діти божі — земні поетки,
світлячки в оболонках ветхих,
яснозорі, сумні сивіли…
Без любові вам світ немилий.
Без любові мовчать пророцтва,
а любов та — як губка з оцтом,
що розп'ятій душі для тями
між безумствами й каяттями.
А любов та — мов крик совиний,
наче постріл глухий у спину,
незбагненна і неприйнятна,
всепрошаюча і всеядна,
всепроникна і всеочисна…
Сублімована до вітчизни.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »