Платон Воронько

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов,
покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда спитав: – Стережеш?
– Ні, світильнику ясний, за літо я звикся до поля.
Баштанець доглядав, а бадилля – чого стерегти?
У селі я один. Тут – із сином... Отам, де тополя,
Він убитий, казали... Могилу не зміг я знайти.
Але мертвий нікуди не піде. Отож я з Іваном
Гомоню, а буває, по чарці наливки хильнем.–
Місяць вгору пішов, луг і поле укрились туманом.
Дід сидів, гомонів на кулях під своїм куренем.
Пожовтіло усе, лиш тополя стояла зелена.
Аж до місяця в небі здіймала шумливе крило.
– Ач, ласкава яка, зеленіє зарадоньки мене.
Як пожовкне й вона, я від сина піду на село.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle