Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь
в мені, в тобі… І будь-яка тривалість
огидна нам, як почорнілий сніг,
що завалявсь на клумбі привокзальній.
А простір ніби в потяг перейшов,
у синій потяг, зменшений до крапки…
Заглибившись у зір, він, мов цвяшок,
зіниці рве, а потяг їде хряпко…
Ніби не він, а ти його везеш,
в тобі колеса стукають на стиках
днів і ночей… Авжеж, авжеж, авжеж…
Збігає біль по довгих рейках крику…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »