Цей чоловік
вродився з дерева, що призначалося на скрипку,
німого дерева з печальними очима:
кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко —
і він явивсь
в пекучій наготі відчиненій!
Я здивувалася: він був лункий, як жерло
гарматне! Кожен звук
у ньому множивсь, як лавина!
(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих —
і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими...).

А досвід собі лив, мов із цебра.
І дні, як шибка,
все туманіли мохом вільгосте — о, доки? (Доти...)
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидавсь був тікати — але злива в ловлі
з ним услід періщила по п'ятах, навісна!
І він втомивсь.
І якось, стрінувшись у натовпі з Любов'ю,
пройшов повз неї в капелюсі на очах —
і не впізнав.
Отак і сталося. Лишився задоволений:
ввійшла у нього — й вийшла, наскрізна...
Тож іншим разом, стрінувшись на перехресті з Болем,
він попросив у нього сірника —
і не впізнав.
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

...Учора ми з ним здибались в кав'яреньці на Липках.
Він розказав свіженький анекдотик.
І ще сказав, що він, звичайно, «за»,
та дуже ніколи — робота, діти, звіти...
І на півкелиха стояла голуба сльоза,
і голуба сльоза стояла на півсвіту.
Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.
І тільки в погляд вбився божевільний подив...
Дивак: він все іще шукав свою струну,
усе іще шукав — і не знаходив...